Я прокинулася вранці і одразу зрозуміла – все змінилося. Почалася війна. Паніка була всюди. Магазини закрилися, аптеки спорожніли. Продукти з полиць зникли у перші дні. Грошей зняти не було де — банкомати не працювали. А без бензину навіть виїхати було кудись неможливо. Я намагалася не виходити. 

Обстріли у Донецькій області почались майже відразу. Спочатку гуркіт був десь далеко, а потім став підбиратися дедалі ближче. Я сховалася вдома, сподівалася, що це незабаром закінчиться, що якось переживу. Але ставало лише страшніше. Щодня – нові вибухи, нові руйнування. Я не могла більше спати, не могла їсти. Було почуття, що ось-ось і все кінець.

Я працювала у дитячий лікарні, носила у підвал дітей під крапельницями. Це був якийсь жах. Морально на це дивитись я не могла. 

Якоїсь миті я зрозуміла — не можна більше чекати. Треба їхати, поки що можна. Тепер мешкаю у Дніпрі. Начебто тихіше, начебто безпечно. Але думками я все одно там – удома. Все згадую, як було до всього цього. І як хотілося б просто повернутись.