Савченко Максим, 10 клас, Зарудянський ліцей Збаразької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Давимука Ярослава Михайлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Незламні, але на зламі!

Я адресую ці слова молодим і вже не дуже молодим українцям. Тим, чиє життя розділилося на «до» і «зараз». Кожна війна породжує загублене, а точніше кажучи – розгублене покоління. Але розгубленість тривала тільки мить, може, перші години останньої декади дві тисячі двадцять другого року. 

У гімназійній актовій залі залишилися декорації до «Лісової пісні»: сопілка Лукаша та серп Килини ще довго лежали на столику, чекаючи глядачів.

Вчительська верства швидко відчула свою щоденну потрібність. Врешті заціпеніння було розірвано і у вайберівських гімназійних групах зꞌявився клич про допомогу для жителів Бучі та Гостомеля. Тому настала найвища пора оголосити свою війну-істерії, страхові та невпевненості. Врешті у шкільних коридорах зꞌявилися люди: приносили одяг, ділилися постільною білизною, класні кімнати за ніч перетворилися на затишні спальні, кімната гігієни – на душову кабіну, по периметру майстерні та спортивної зали соталися нитки і вꞌязалися маскувальні сітки, їдальня наповнилася пахощами ванілі та кориці, а червоний старенький Opel щотижня відвозив смаколики до Збаража.

Ми, тоді ще семикласники, не вибирали для себе найзручнішу позицію в праці й боротьбі – нас обставини заганяли у ті чи ті шанці.

Інстинкт національного самозбереження примушував нас проникатися відчайдушною взаємодопомогою рідним, близьким і зовсім незнайомим людям.

Тому я

хотів би тепер, якщо у мене вистачить хисту, написати таке есе, щоб навіть дикий москаль, прочитавши його, мусив би палко полюбити мій край!

І хотів би теж, щоб віднині і назавше поняття Батьківщина, Україна не будили більше почуття болю, втрати, жалоби помсти, а явилися людям знаменням неповторної краси, яка є вінцем вільного народу. Я прагну, щоб надалі надія не межувала у нас із відчаєм приреченого, а була позитивним станом нашого духу.

Українська держава зможе по-справжньому утвердитися у світі передовсім духовністю - не схожою на інші, а тому й цікавою, адже матеріальним достатком Європу не здивуєш.

Щодня я прокидаюся від бабусиної милитви за мир та спокій, за воїна, що під кулями, за загублену душу немовляти на розстріляній вулиці заплаканої Бучі.

Дорогою до школи споглядаю садки вишневі і небо невмите, і застиглі від ракетних перегонів хмари, й безмежне поле в сніжному завою, і чари сільських ставків, і музику церковного дзвону. І в цій хвилі я малюю Україну, мов наречену у вінку, бо таки нема у світі красивішої землі, ніж наша, й тамую у серці лютий біль від усвідомлення, що моя нація вийде з неволі, хоч велику ціну платить за це.

Щоденна хвилина мовчання нагадує про воїна, про плач та ридання. Уся Україна у цей час одягає не смокінг, а піксельну форму.

Безмежно радію, коли вереснева ярмарка додала чималу суму для придбання автомобіля для підрозділу, де служить батько моєї подруги. А потім були хвилини радості від того, що наша гривня перетворилася на прилад нічного бачення, на ліки для онкохворої вдови, яка приведе цього Першовересня свого Максимка до першого класу. Проте батько споглядатиме за ним із памꞌятної дошки, що на фасаді школи. Тішуся новаторським досягненням девꞌятикласників розмальовувати гільзи та продавати свої мистецькі твори, а кошти передавати на ЗСУ.

Добре знаю: будь-яка праця виправдовує себе лише тоді, коли додає до людського існування бодай дрібку людського щастя. А ми, українці, за своє щастя платимо дорогою ціною.