Число українських дітей, які загинули у війні Росії проти України, щомісяця росте. На ранок 17 грудня 2022 року було відомо про 450 неповнолітніх українців, яких убила Росія. Втім ці дані не є повними, адже російські війська і далі атакують мирне населення, а ідентифікація загиблих триває. Радіо Свобода разом з платформою памяті Меморіал розповідають історії вбитих дітей. Якими були маленькі українці, які загинули через російську агресію? Ким хотіли стати та про що мріяли?
9-річна Анна Соколова
«Розв’язувала задачі, а поряд на чернетці – малювала комікси»
Олександр та Яна з Маріуполя одружились у 2009 році, у вересні 2012-го в молодого подружжя народилось немовля. І дружина, і чоловік хотіли саме донечку – так і сталося. Дівчинку назвали Анною.
Аня була талановитою, вона сама створювала образи
Анюта росла спокійною. Яна сама справлялась з усіма дитячими клопотами, поки Олександр, який був моряком, вирушав у відрядження.
«З роками в доньки почав проявлятися характер, схожий на мій. Аня росла норовлива та уперта», – говорить мама Яна Соколова.
У чотири роки дівчинку віддали на малювання, адже бачили у дитини хист до творчості.
«Аня була талановитою, вона не перемальовувала, а сама створювала образи», – розповідає тітка Ані Катерина Прошина.
Творчі задатки в Ані зауважила й Марина (співрозмовниця побажала залишитись анонімною. – ред.), її донечка Уляна була подружкою дівчинки.
«Вони спочатку разом ходили в один садочок, а потім навчалися в одному класі. Їм між собою було дуже цікаво. Займалися всім – від вишивання до малювання. Скільки пам’ятаю, Аня постійно щось малювала», – каже Марина.
Також Аня ходила на танці. А в першому класі сама записала себе у модельну школу.
«По класах ходили пропонували дітям таку можливість. Аня записалася, а вдома мені про це сказала. Дала папірець з номером вчителя: «Набереш – заповниш анкету», – пригадує Яна.
Ані подобалося ходити до школи, навчання давалося легко. Полюбляла природничі науки та математику. «Могла сидіти розв’язувати задачі, а поряд на чернетці – малювати комікси», – розповідає про донечку Яна Соколова.
Дівчинці подобалось також працювати з комп’ютером. Мама Яна пообіцяла – коли Ані виповниться 10 років, запише її на уроки програмування. Однак…
24 лютого Яна з Анею залишались у Маріуполі. Тато Олександр у цей час був у рейсі. Через постійні обстріли жінка почувалася розгубленою. Не знала, що робити: як виїздити, куди?
Квартира родини була розташована недалеко від «Азовсталі».
Після перших прильотів у сусідні будинки ми спали в коридорі – за правилом двох стін. Ще кілька днів після 24 числа у нас зберігалась вода, світло, зв’язок, ми спілкувались з друзями, ходили в гості.
З 5 березня у Маріуполі внаслідок російських обстрілів не стало ні тепла, ні води, ні електрики, ні газу. На подвір’ї, коли готували їсти, Яна познайомилась із сусідами з її будинку. Пара мала донечку, на рік молодшу за Янину, яку теж звали Аня. Родини тримались одна одної – ночували разом, разом ховали дітей.
Я пояснювала донечці, що ми можемо померти будь-якої миті… Що маємо бути обережними
«Я пояснювала донечці, що ми можемо померти будь-якої миті… Що маємо бути обережними. Моя Анютка залишалась абсолютно спокійною, навіть заспокоювала молодшу дівчинку», – говорить Яна Соколова.
Родини двічі намагались виїхати з Маріуполя. «Першого разу наше авто на мосту розвернули військові, сказали, що обстрілюють центр міста. Пізніше в мою автівку влучив снаряд… Вдруге ми виїздили на машині сусідів, але її із нами всередині обстріляли. Кулі влучили в колеса, на спущених шинах ми повернулись додому. Нам розповіли, що люди евакуюються на окуповані території, що можна було берегом дійти пішки», – каже Яна.
Родини готувались до цього варіанту. Зібрані речі були постійно напоготові. Та 19 березня ворожий снаряд влучив поряд із будинком, де вони переховувалися у квартирі. Там вирвало вікно та двері. На одну ніч сім’ї спустились у необлаштований підвал. Яна рахувала прильоти – за день їх було 17. По їхньому будинку та по сусідніх.
«За сильною вібрацією у підвалі я розуміла, коли прилітало саме до нас», – говорить жінка.
Разом з родинами переховувалась бабуся із двома чоловіками-онуками. Яна лежала поряд з Анею. Прислухалася до того, що відбувалось на поверхні.
Близько четвертої ранку вона побачила, що зверху почав сипатися шлак. Неусвідомлено жінка підтягнула під себе ноги. У цей момент кілька плит перекриття підвалу впали просто на людей.
Дві третини лягли пластом, а одна третина – кутом, сперлася на стіну. Утворився трикутник, під яким була я, а Ані затиснуло ноги нижче колін.
Мама кинулась допомогти донечці, але витягти її самотужки з-під завалу не могла. Дитина ще була притомна. Також живою була донечка сусідів. А от її батьки загинули під плитами, як і бабуся з онуками.
Молодшу Аню Яна витягла на поверхню та віддала сусідам. А сама вирушила по допомогу. На її прохання двоє чоловіків спустились у підвал до Яни, але їхні спроби теж були марними. Зрушити плити, що притисли дівчинку, було неможливо.
Люди вилізли з підвалу на поверхню, Яна побігла шукати ще когось, хто б міг допомогти. У цей момент весь п’ятиповерховий будинок обвалився.
Будинок повністю зруйнували російські снаряди.
Аня та інші люди так і залишились похованими в підвалі. Яна каже, що в сусідніх під’їздах в укриттях теж привалило людей. Знає щонайменше про двох жертв.
«Я хотіла повернутись до будинку, але знайома сусідка просто схопила мене та сказала, що зараз ми йдемо на евакуацію. Була боса, мені знайшли якісь чоловічі кросівки. Так мене ця жінка і повела за собою. Я мала лише наплічник із документами, все інше – залишилось у будинку», – розповідає Яна Соколова.
Жінка пройшла російську фільтрацію, виїхала за кордон. Чоловікові про втрату єдиної доньки сказала, як тільки з’явився мобільний зв’язок. Олександр дуже важко переніс звістку про загибель Ані, але поряд були люди, які його підтримували.
Мама Яни, бабуся Ані, до останнього залишалась у Маріуполі. Вона стежила, щоб її онуку дістали з-під будинку. Понад два місяці тіло дитини лежало під завалами. Нарешті наприкінці весни будівлю розібрали, звідти дістали загиблих. Аню Соколову поховали 30 травня – на земельній ділянці родини, відспівували дитину дистанційно.
Нині Яна Соколова у Польщі. Від доньки у неї залишився лише телефон, який зберігався у її наплічнику…
«Не буває ані дня, щоб ми у родині не згадали про це все. Щодня думаємо: а як було би, якби цього не сталося? Якою була б зараз наша Аня?», – говорить тітка Катерина Прошина.
Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.
.png "Імена")
