Богдан Дордик | Білопілля

"Бабуся забрала дітей в погріб, а він трохи не встиг"

Число українських дітей, які загинули у війні Росії проти України, щомісяця росте. На ранок 17 грудня 2022 року було відомо про 450 неповнолітніх українців, яких убила Росія. Втім ці дані не є повними, адже російські війська і далі атакують мирне населення, а ідентифікація загиблих триває. Радіо Свобода разом з платформою памяті Меморіал розповідають історії вбитих дітей. Якими були маленькі українці, які загинули через російську агресію? Ким хотіли стати та про що мріяли?

Бабуся забрала дітей в погріб, а він трохи не встиг — Богдан Дордик став першою дитини Ольги з Білопілля, що на Сумщині. Хлопчик народився 22 червня 2007 року.

Богдан став старшою дитиною серед дітей Ольги, після нього народились Вадим, Дмитро та Діана. Найбільше хлопчик радів сестричці, багато допомагав мамі з нею, няньчив.

У школу Богдан ходив із задоволенням. Любив уроки інформатики, фізкультури та музики. А от під час пандемії вчитися онлайн йому не подобалося. Мамі доводилось змушувати сина долучатись до віртуальних занять.

Родина мала невелике господарство – корів та курей. Богдан допомагав доглядати за ними. Сам мрія стати фермером та вирощувати коней.

Він був спокійний такий, не ображав нікого. Ані в місті, ані в школі про нього ніхто нічого поганого ніколи не говорив.

Богдан мріяв про велосипед. На нього збирали гроші усією родиною. Мрія здійснилася вже під час повномасштабної війни – кілька місяців тому нарешті вдалось купити підлітку велосипед. Хлопчик їздив на ньому щодня.

Обстрілів, кажуть родичі, зовсім не боявся. Мамі Ользі доводилося вмовляти його спускатись у підвал.

«Я йому казала: «Коли їдеш на велосипеді, та щось летить, злізай та падай у ямку, щоб уламки не зачепили». А він мені відповідав: «Може, на себе ще землю накидати?». Зовсім не розумів небезпеки», – говорить Ольга Лапченко.

Жінка думала продати корову та виїхати з чотирма дітьми із Білопілля за кордон. Але Богдан уперся – місто покидати не хотів. Ольга не могла залишити старшого сина, так вони й продовжували жити на Сумщині.

30 листопада зранку Ольга разом із найменшою донечкою Діаною була у лікарні, дитина пошкодила руку. Близько 8:50 Богдан подзвонив мамі – містом лунали вибухи, він був не вдома. Росія обстрілювала Білопілля із самохідної артилерійської установки.

«Я йому запропонувала їхати до мене у лікарню сховатись, або піти в інше укриття. Син відповів, що зараз швидко поїде додому. Я знала, скільки йому треба на це часу. Почала дзвонити, коли Богдан вже мав бути вдома. Слухавку він не брав і не передзвонював», – говорить Ольга Лапченко.

Хлопчик не встиг доїхати до дому. Уламки снаряда наздогнали Богдана за кілька метрів від будинку.

Бабуся забрала дітей в погріб, а він трохи не встиг. Мені подзвонили, сказали, що хлопчик загинув. Я йшла на місце, думала, може, ще є якась надія. Може, живий? Але потім побачила його червону курточку…

Богдана Дордика поховали у Білопіллі. Мама Ольга часто ходить на могилу сина, іноді бере з собою молодших дітей: «Я розумію, що живою біля нього не ляжу… Та в мене троє дітей. Куди дінуться сини та донька, якщо мене не стане?», – каже Ольга.

На фейсбук-сторінці школи, у якій вчився Богдан, згадали про загиблого підлітка: «Він був вихованим, відповідальним, добрим, щирим, товариським учнем, надійною підтримкою родині. На жаль, ворожий снаряд забрав його останній дзвоник, випускний, майбутнє…»

Велосипед, на якому загинув Богдан, та про який так мріяв, Ольга вирішила зберігати в домі – у пам’ять про старшого сина.