Зубенко Анна, 10 клас, Смолінський ліцей №2 Смолінської селищної ради Кіровоградської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бурла Олена Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Час лікує», - сказав хтось дуже розумний і талановитий, та чи так це насправді? І так, і ні. Звичайно, від якоїсь болючої для тебе події проходить час, тоді ти вже можеш спокійно прокидатись, можеш поїсти, можеш робити свої справи і ввечері знову засинати солодким сном. Так, тобі стає легше, проте ти не забуваєш про свій біль. Він неначе хижак, що переховується від своєї жертви, а потім нападає, коли ти цього не очікуєш. Він ковтає тебе вмить і не дає схопитись за тоненьку ниточку, що названо «порятунком». Цей хижак ненаситний, хитрий, підступний. Не кожен може вибратись з його пазурів. Проте кожен може спробувати поборотись, звичайно, якщо має намір жити.

Так зробили більшість українців. Чому я пишу «більшість»? А все тому, що дехто вирішив, що він особливий, що завжди знайдуться ті, хто прикриє, хто допоможе.

Це не правильно. Думка про те, що хтось інший повинен зробити замість тебе - взагалі не має сенсу, не має права на існування, в якому б етичному світі ми не жили. Перше, чому мене навчила війна - це спочатку покладатись на себе, а вже потім на інших. Люди бувають різні, і не всі бажають тобі добра, тому ти завжди повинен бути готовий приймати рішення, обміркувавши ситуацію і зваживши всі «за» і «проти».

Кажучи відверто, порівнюючи себе до війни та після, можу зробити висновок, що я виросла, подорослішала. Проте, я не вважаю це суттєвим плюсом.

Я повністю розчарувалася у світі, у людях. Все добре й світле на Землі не перекриває всього того зла, що так довго ховалось у тіні, а зараз, вийшло на світло. Я не можу забути поховання загиблих воїнів, яких не так давно могла бачити і розмовляти з ними. Важко забути слова однієї жінки з мого рідного села, що втратила свого сина… Вона кричала, молила Бога, щоб не забирав її сина, що назавжди залишився Героєм України, посмертно… Не можу забути й болю в очах дівчини, ще такої юної, що втратила свого чоловіка, свою опору в житті.

Як їм далі жити? «На все воля Божа», «Така доля». Ні, немає долі. На мою думку, все в житті людини залежить від оточуючих її людей і від неї самої.

Немає нічого неможливого: захотівши, людина може зробити світ набагато кращим, прибравши довкілля, допомагаючи іншим і зупинивши війну… Можливо все, просто треба захотіти. Подумки повертаюся у 2022 рік і знову проходжу шлях від початку війни до сьогодні. Час змінив кожного з нас, зробив сильнішим. І вразливішим, залежним від долі рідних нам людей. Я чекаю тата з війни…

В усьому цьому песимістичному довкіллі моєю надією і моїм щастям є моя родина. Як приємно збиратись на свята, проводити час разом, просто відпочивати.

Звичайно, важко оминути тему нашого непростого часу, та коли ми збираємось разом, я почуваюсь так добре. Навіть та ракета, що здавалась такою страшною, стає просто нічим. Я бажаю, щоб кожен українець, що потрапив в цю темну пастку, зміг знайти свій промінчик щастя під назвою: «Родина».