На жаль, свої 50 років я зустрічав не на бáтьківщині, хоча плани були відзначити в Маріуполі з розмахом. Так вийшло, що живемо на квартирі у Києві, ледь зводимо конці з кінцями. 

По-перше, нам не вірилося, що почалася війна. Ми думали, що як в 2014-му - десь по окраїнам побахкає трішки, і все заспокоїться, тому сильно не переживали з приводу цього.

У нас до кінця лютого на базарі ще можна було купити щось, в магазин можна було сходити, тому продуктів і води я встиг купити. З ліками було складніше, тому що аптеки повиносили моментально - з ліків практично нічого не було.

Якось я побіг до двоюрідного брата і коли повертався, попав під обстріл біля 65 школи. Я там прожив багато років, людей на ринку знаю - багато років у них купував продукти. 

Біжу і бачу: хлопець молодий, років тридцяти, сидить і на руках тримає жінку, а в неї в грудях осколок стирчить. Я до нього підбіг, спитав, може чимось допомогти. А він голову піднімає і каже: «Вже нічим не допоможеш».

Мій директор 15 березня знайшов мене, забрав дружину з дочкою і вивіз їх в Мелекине, а я 20 числа пішки йшов Угледарською трасою з сестрою, племінницею і собаками. У рашистів на виїзді з Маріуполя був блокпост, вони звідти вивозили автобусами на Нікольське. Добралися до Нікольського, а там наняли машину і поїхали в село до моїх батьків. Потім шеф привіз жінку і дитину до мене. Ми днів десять приходили в себе, потім найняли машину і поїхали до сина у Київ.

До війни плани у всіх були. Ми тільки у 2021 році купили квартиру, думали зробити ремонт, поїхати кудись відпочити. Врешті залишилися без нічого. Живемо сьогоднішнім днем, на майбутнє взагалі ніяких планів немає. Хотілося б повернутися додому - там квартира, як не дивно, ще досі вціліла, і дім батьків в селі цілий. Не знаю, як і коли це буде.