«Я потрапляла під обстріл і з жахом чула, як здригається п'ятиповерховий будинок»

Наша сім'я Полтавських проживала в місті Щастя з 1970 року. Чоловіка після інституту направили до Казахстану на всесоюзне ударне будівництво – будівництво газопроводу Бухара-Урал, а після відпрацювання ми прибули в Україну. Чоловік, Микола Дмитрович Полтавський, був родом з міста Щастя. Так він повернувся на свою малу батьківщину. Тут у нас народилося двоє синів – Ігор і Сергій.

Сім'я була однією з шанованих у місті. Чоловік працював головним інженером у будівельному управлінні. Це була інтелігентна людина в усьому, порядна, чесна, дуже принципова, розумна, він розбирався майже в усіх галузях господарства. Для дітей це був ідеал батька. Ставши дорослими, вони в усьому намагалися бути схожими на нього.

Я, Надія Пилипівна Полтавська, за професією вчитель. Пропрацювала в школі 50 років. Була на різних керівних посадах. Організатором позакласної роботи, деякий час виконувала обов'язки завуча. Діти мене поважали та любили.

Сини – Ігор і Сергій – пішли стопами батька, закінчили інститут за спеціальністю «інженер-будівельник», молодший закінчив аспірантуру, деякий час працював викладачем в інституті.

Усе було добре. Усі раділи життю. Чоловік пішов на пенсію. Старший син почав працювати в обласному центрі – ЛЕО інженером, заступником начальника відділу. Молодший пішов працювати в Щастинський ліцей автомобільного транспорту на посаду заступника директора з навчально-виховної та виробничої роботи. Знову все було добре. Звичайно, будували райдужні плани, але їм не вдалося здійснитися.

Прийшла війна

Спочатку її війною й не назвеш. Хто стріляє? Куди? Чим? Не розбереш. Тільки перебуваючи на відкритій місцевості, пригиналися, ховалися, коли над головами пролітали снаряди.

У цей час дружина старшого сина була вагітна. Терміни пологів були ще далеко. Але звуки від того, як пролітали та вибухали снаряди, постріли спричинили в неї великий нервовий стрес. Її помістили в Харківську лікарню через патології. І вона до пологів пролежала там чотири місяці. Як кажуть лікарі, усе це «травма війни».

Через воєнні дії ЛЕО було ніби розділене: одні працівники залишилися в Луганську, інші в Старобільську. Так син опинився в Старобільську. Жити ніде, рідних і близьких, навіть знайомих у цьому місті немає. Де жити? Дружина скоро народить. Знайшов житло за декілька кілометрів від Старобільська, орендував будинок…

Коли дружина народжувала, син був у лікарні, у реанімаційному відділенні – серце. Як знову скажуть лікарі, це теж «травма війни».

Після виписування з пологового будинку деякий час у Харкові пожили у знайомих, поки дитина була під наглядом лікарів.

Потім переїхали в орендоване житло. Але й там прожили недовго. Хоча там і не стріляли, не рвалися снаряди, не гули ночами танки та військові машини, усе ж це було не мирне життя. Усе це діяло на нервові системи матері-годувальниці та новонародженої дитини. І вони поїхали. У нікуди, у незнайоме місто, де знову не було ні рідних і близьких, навіть знайомих.

Я – мама, у цей час приїхала до них. Не витримала вибухів на вулицях, влучень снарядів у житлові будинки. Двічі потрапляла на вулиці під обстріли, сиділа в підвалах і з жахом та страхом чула, як здригається п'ятиповерховий будинок, як розбиваються вікна. У наш будинок теж влучали снаряди та билися шибки.

Коли я залишилася одна в цьому великому, але чужому будинку, у незнайомому селі, де жодної людини не знаєш, де ночами стоїть мертва тиша та глуха темрява, у мене був у буквальному сенсі шок. Я цілий тиждень не виходила на вулицю, зачинялася на всі замки, закривала всі вікна й сиділа, забившись у куток дивана, і ревіла. Це був страх. Страх був дуже великий. Чого боялася? Усіх і всього. Як знову кажуть лікарі, це «травма війни».

Але я боялася повертатися додому, у Щастя. Там стріляють, там вбивають. І там залишився молодший син.

Він залишився в місті. Він і його колеги працювали. Навчальний процес тривав. Щоправда, не в такому обсязі, але все-таки, вони працювали й учили дітей.

Зараз старший син і вся його сім'я за статусом переселенці. Він працює. Для дружини роботи немає, хоча має три дипломи (вища освіта). Син росте, але часто хворіє. Живуть в орендованій квартирі. Платять за неї великі гроші (а в Щасті та Луганську залишилися власні квартири).

Молодший син працює на колишньому місці. Але і в нього відбулися зміни. Три професійно-технічні училища (ліцеї) з'єднали в один навчальний заклад. Син залишився без колишньої посади.

Я, не витримавши розлуки із сином і новонародженим онуком, улітку 2016 року поїхала до них. У зворотному квитку на потяг моє місце виявилося на верхній полиці. Я попередила провідника про те, що мені, 70-річній жінці, важко залізти на верхню полицю і я боюся, що впаду. Він не прореагував на мої прохання.

І сталося те, що мало статися. Уночі, під час сну (а снилася мені знову війна, стукіт коліс потяга здавався пострілами з гвинтівки) я впала з полиці. У результаті закритий перелом хребта. Лікування було довгим. Лежала в лікарні, потім удома, не встаючи з ліжка. І зараз, у 2017 році, перебуваю під наглядом лікаря.

Подавши всі необхідні документи до нашої Щастинської міськради на отримання матеріальної допомоги на лікування, я досі її не отримала. Зараз мені допомагають мої друзі, подруги і фізично, і морально.

Крім того, я знайшла нових друзів, подруг, знайомих. У нашому Будинку культури працюють різні гуртки, спонсоровані англійською спільнотою. На жаль, я не знаю, як вона називається. Туди ходять жінки різного віку, є такі, як я, і старші.

Найголовніше – йде спілкування, якого нам, одиноким старим людям, так бракує. А більшого нам і не треба.

Були б мир, спокій, тиша (а то від кожного стуку б'є тремтіння), здоров'я своє і дітей, і онуків. Головна мрія в мене – щоб місто Щастя було колишнім, чистим, затишним, гостинним, жвавим, радісним. І щоб я на вулицях зустрічала своїх колишніх учнів (роз'їхалися вони в різні боки), щоб у нашому маленькому місті відродилося колишнє мирне, щасливе життя.