Польянова Марія, 9 клас, Дружбівський навчально-виховний комплекс: загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад Дружбівської міської ради Шосткинського району Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Горбач Тетяна Олексіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Є дні, які не зникають із пам’яті, навіть якщо дуже хочеться. Один із них - 24 лютого 2022 року. Мене розбудили словами: «Сьогодні в школу не йдеш, почалась війна». Я не одразу повірила. Це звучало дико, нереально, як уривок із фільму. Адже як це - війна? І чому раптом вона тут, у моєму житті? Я живу на прикордонній Сумщині. У перші тижні війни мені здавалося, що це щось дуже далеке, страшне, але не зовсім реальне. У нашому місті тоді не було обстрілів, російські війська не змогли зайти, хоч область і була оточена. Ми сиділи вдома, боялися, не виходили без потреби. У магазинах зникли продукти, тривога стала щоденною.

Але в глибині душі я ще не розуміла, що таке справжня війна. Вона була ніби за склом - її можна було побачити в новинах або ледь чути з інших міст.

Справжнє усвідомлення прийшло в 2023 році. Все стало інакшим. Почалися часті обстріли, вибухи стали буденністю. І хоча мій будинок залишився неушкодженим, але моїх друзів і рідних -постраждали. Хтось залишився без даху над головою, комусь потрібно було відновлювати все з нуля. І саме тоді я вперше відчула, що таке сила допомоги - не як красиві слова, а як справжнє, сильне і важливе відчуття. Я бачила, як мої батьки допомагали сусідам, як ми разом збирали одяг для родини, якій не було куди повернутися.

Ми готували їжу, носили воду, передавали ковдри. І з кожною такою дією я відчувала, що навіть у темряві є світло. І це світло - у людях.

Найсильніше я це зрозуміла, коли ми з моїм танцювальним колективом брали участь у благодійному фестивалі. Ми виступали перед військовими, людьми, які нас захищають, і тими, хто потребує тепла. Ми також донатили гроші на допомогу армії та плели сітки для військових. Кожен наш жест, кожна дія мали важливе значення. Не йшлося про нагороди чи перемоги. Ми були там не заради слави, а для того, щоб підтримати, щоб передати частинку нашого серця. І коли ми вийшли на сцену, я відчула неймовірну емоційну силу.

Оплески і щирі погляди в очах глядачів дали мені розуміння, що це і є допомога. Це і є мій внесок. Навіть маленький, але щирий.

Цей момент залишиться зі мною назавжди. Бо я зрозуміла: допомагати - це не завжди про великі справи. Це про серце. Про вибір не бути байдужою. Про бажання бути поруч, коли іншим важко. І це робить тебе сильнішою, дорослішою, справжньою. Це не лише слова, це вчинки, це відчуття, коли розумієш, що твоя підтримка може дати надію та силу іншій людині.  Життя змінилося. Став іншим наш дім, вулиця, місто. Але залишилася віра в добро. Ми не знаємо, що буде завтра, але точно знаємо: доки ми допомагаємо один одному, доки підтримуємо - вистоїмо. Бо в цьому - сила. У добрих серцях. У підтримці. У нас.

І хоч ми не можемо змінити весь світ, але можемо зробити життя навколо себе трішки світлішим. Потрібно лише не бути байдужим, не залишати інших на самоті в тяжкі часи. І це дає надію на краще майбутнє.

Наші маленькі вчинки, допомога один одному, навіть коли це виглядає, як дрібниці, насправді можуть змінити багато. І, можливо, саме в таких дрібницях криється справжня сила.