Я пенсіонерка, живу одна у Дружківці. Майже тридцять років пропрацювала з дітками у дитсадку.
Перший день війни не хочеться згадувати. Це був жах якийсь.
Я постійно живу у страху, не сплю. Постійно чую гудіння і вибухи. Добре, що у мене є мій друг-планшет, з яким я проводжу ночі.
Я отримую гуманітарну допомогу від міськадміністрації, тому з продуктами у мене все гаразд.
Воду я замовляю, мені її привозять. Неподалік живе сусід, який мені допомагає у городі. Загалом сусідів майже не залишилось, люди виїжджають, бояться. А я нікуди не поїду. Я у Дружківці народилась і прожила все життя.
Мою родину розкидало по всіх усюдах. Всі чекають миру, щоб побачитися з рідними. У всіх одне бажання - щоб закінчилась війна і більше ніколи її не було.
