Цуркан Марина, 10-Б клас, Великодальницький ліцей №2, с. Великий Дальник, Одеський район, Одеська область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Парубіна Людмила Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна стала для мене найстрашнішим будильником у житті.

Ранок здавався звичайним, якби не те, що батьки, сидячи на кухні, розмовляли про гучні вибухи та постріли недалеко від дому. Запах кави та мамині гіркі сльози залишилися назавжди у спогадах, а її слова: “чекайте мене, якщо я повернуся” перед виїздом на роботу до Одеського аеропорту змусили очі намокнути, а руки труситися.

Перші тижні проходили як у тумані… Дім повний родичів, сукупність переживань, нерозуміння всієї ситуації під звуки літаючих ракет за вікнами.

Одного дня я вийшла в сад, щоб хоч трішки заспокоїтися, послухати музику на свіжому, бадьористому повітрі, та почула гучний свист, який швидко наближався в мій бік. Одразу зрозуміла, що це летить ракета — серце втекло в п’ятки, ноги підкосилися та якось потягнули тіло в бік хати… Падаючи та шкопиртаючи, добралася до будинку та з переляку викрикувала: “Ракета! Ракета!”. Батьки обіймали мене й заспокійливо казали, що все буде добре, ми будемо в безпеці, але я плакала — жах майже пропалював мене із середини. Було дуже-дуже страшно!

Четвертого березня ми вирішили їхати до дідуся з бабусею, ближче до кордону з Молдовою, але потрапили в п’ятнадцятикілометровий затор. Сотні людей кидали ледве не всі свої речі, їжу, автомобілі на узбіччя і йшли пішки великим натовпом. І ми з батьками йшли. Три години на морозі, у мене на грудях — моя морська свинка на ім’я Тихін, який мужньо терпів все це разом з нами.

Багато чого сталося за цю тисячу днів. Згадувати це боляче, і по щоках кожен раз котяться сльози. За цей час я втратила близьку подругу із Маріуполя, з якою так і не встигла побачитися на яскравих вулицях Києва, як нещодавно мріяли.

Ушановуючи пам’ять наших воїнів о дев’ятій ранку, в голові пливуть роздуми, що завдяки їм я маю шанс жити далі. Тому, як громадянка рідної неньки України, ніколи не забуду цю страшну, криваву війну і зобов’язана бути корисною своїй державі, якою б вона зруйнованою не була!

Не забувайте героїв своєї країни, не забувайте цей біль, не забувайте, що вони вмирають заради нашого завтра вже сьогодні.