Бурлаченко Оксана, 1 курс, Комунальний заклад професійної (профнсійно-технічної) освіти "Київський професійний коледж технологій та дизайну одягу"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шпак Світлана Вікторівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Для мене війна - це щось нереальне, як і для більшості українців. Навіть сьогодні, пишучи це, я не до кінця можу повірити, що переживаю цей жах. Для мене цей період став часом випробувань, особистого зростання та переосмислення багатьох речей. Війна сильно змінила не тільки політичний ландшафт країни, але й особисто мене. Цей твір - моя спроба осмислити свій шлях за ці тисячу днів і поділитися тим, як війна вплинула на моє життя.

Я майже не пам'ятаю того, що було в перші місяці війни, бо мозок здатний «видаляти» руйнівні спогади з нашої пам’яті. Проте деякі спогади все ще живі, і я хочу поділитися ними.

Коли рано-вранці 24 лютого я почула перший вибух та гучну сирену, світ навколо мене так різко змінився, що здавалося, земля пішла з-під ніг, і що світ зруйнувався разом із моїми мріями. У перші дні було дуже страшно, відчуття паніки, невизначеності, постійного страху. Я постійно писала своїм друзям, щоб дізнатися, чи в безпеці вони. Більшість згодом виїхали в інші країни, шукаючи безпечніше життя та нові можливості. Ці зміни були непростими, але багато хто сподівався на краще майбутнє.

Ми з родиною намагалися зрозуміти, як жити далі, що робити, як діяти в умовах, коли майбутнє настільки непередбачуване.

Я була розгублена й налякана, адже не раз чула, як поряд з моїм домом пролітало і вибухало щось дуже гучно. Зима 2023 року була для мене дуже важкою морально. Постійні сирени, вибухи та відсутність світла глибоко впливали на мою нервову систему, роблячи мене більш вразливою. Це було схоже на життя в іншій реальності, де звичні речі стали зовсім недосяжними.

Усе відчувалося, як дуже довгий і дивний сон, у якому неможливо знайти вихід.

Але з часом я звикла до цих важких умов. Вже через три місяці я почала частіше виходити на прогулянки. З кожним днем я бачила, як люди навколо мене змінюються: вони стають сильнішими, згуртованішими, готовими боротися до кінця. Адже ця війна також є боротьбою за збереження нашої ідентичності, культури та свободи. Я бачила, як молодь та літні люди долучаються до боротьби: хтось зі зброєю в руках, хтось допомагає переселенцям, а хтось веде інформаційну війну в інтернеті.

Ми стали нацією, яка не тільки захищає себе, але й демонструє всьому світу свою незламність вже стільки часу.

Війна навчила мене цінувати кожен день і кожен момент із близькими. Ті прості речі, які раніше здавалися буденністю, тепер набули іншого значення. Зустріч із родиною, розмова з друзями, навіть можливість просто гуляти вулицею - усе це стало справжнім благом. Я навчилася жити тут і зараз, не відкладаючи життя на потім.

Але й досі жалкую, що недостатньо міцно обійняла свою подружку за день до війни, бо хто ж знав, що такої можливості більше не буде.

1000 днів війни - це непростий шлях для кожного українця. Це час, коли ми вчилися жити в умовах невизначеності, страху та постійної небезпеки. Але водночас цей період показав нам, наскільки сильними ми можемо бути. Ми стали нацією, яка бореться не лише за свої території, а й за право бути вільними. Кожен день війни - це ще один крок до перемоги, до миру, до майбутнього, у якому ми всі зможемо жити без страху.

Мій особистий шлях за ці 1000 днів - це шлях від страху до дії, від розпачу до надії. Я зрозуміла, що найважливіше - не здаватися, не втрачати віри.

Війна - це жахлива трагедія, яка вплинула на кожного українця. Але у цій темряві ми бачимо світло - наших захисників, які мужньо боронять нашу землю. Їхня відвага, самовідданість і героїзм надихають нас на віру в перемогу. Незважаючи на всі труднощі, ми вистоїмо, і цей важкий досвід зробить нас сильнішими. Ми неймовірно сильний народ, і все у нас буде Україна!