Кузнєцова Інна Володимирівна, вчитель, Регіональний центр професійної освіти ім. О.С.Єгорова

«1000 днів війни. Мій шлях»

Потяг мчав чимдуж, розсікаючи темряву ночі. Мобільні телефони не можна було вмикати. Діти падали на підлогу, придушуючи крики від страху, коли були чутні віддалені вибухи та постріли. Я не знала, що чекає нас попереду, як приймуть в чужій країні, не хотілося починати все з чистого аркуша...

Перші дні війни я, чоловік та донька ховалися в укритті, бігали і вдень, і вночі зі своєю собакою Луною, тремтіли від вибухів та кожного вертольоту над нашим п'ятиповерховим будинком.

Від цього ще більше загострилася моя хвороба - вовчак. Обличчя вкривалося виразками і спотворювалося. Ліки зникли через погані поставки, полиці магазинів спорожніли. Війну з хворобою я до цього вела вже чотири роки, щойно поставили діагноз і почали лікування, і тут розпочалася ще одна війна – вже для всіх - кривава та безжальна. Я довго думала і нарешті вирішила – їхати до Польщі. Чоловік проводжав нас на пероні, як востаннє. Потім пішов на фронт.

Не можна передати, що відчуває жінка, яка чекає чоловіка. Це і відчай, і безвихідь, і безпорадність, відсутність підтримки і господаря вдома.

А жінка з інвалідністю? Якій самій потрібна підтримка цілодобово. Але потрібно в собі знайти сили, щоб емоційно підтримати його, не жалітися, а намагатися жити далі. Нас прийняла чудова польська родина, оточила увагою та співчуттям. Мені допомогли з ліками, дитину прилаштували до школи, матері зробили операцію. Проте серце і душа залишилися тут, в Україні. Тільки там, на чужій землі, ми по-справжньому усвідомили свою національну ідентичність, нас тягнуло додому щосили. Окрім того ми не могли вічно зловживати гостинністю наших сусідів-поляків.

Тягнуло обійняти чоловіка, рідних, собаку. На чужині мені здавалося, що я сиджу на зупинці і чекаю автобуса, не знаючи графіка.

А життя проходить. І я усвідомила, що маю прийняти рішення не лише за себе, а й за доньку. Залишатися у відносній безпеці і хвилюватися на відстані, чи повернутися назад, де щохвилини може прилетіти ракета. І до цього треба підготуватися морально та емоційно, тому що ми не зможемо постійно бігати в укриття. Ти повинен прийняти ситуацію і жити далі, радіти, бо дитина розраховує на твою підтримку, відчуває твій настрій. І я вирішила...

Вдома я повернулася на свою посаду викладача української мови та літератури. І зрозуміла, що саме тут я відчуваю себе потрібною.

Я вчу рідної мови рідних дітей. Деякі з них також повернулися з-за кордону. Ще ніколи ми не почували такої єдності і спорідненості один з одним. Я продовжую боротися зі своєю хворобою, виховую доньку, чекаю чоловіка з фронту. І маю надію, що скоро війна закінчиться і я одужаю. Адже світло завжди перемагає темряву!

Ми стали сильніші і пройшли трансформацію своєї свідомості. Адже якби не ці випробування, ми ніколи не дізналися б, якими сильними і витривалими є.

Мені іноді здається, що ми фенікси, які, згоряючи і відновлюючись, стають ще гарнішими та витривалішими. А про себе хочу завершити словами Лесі Українки:

Хто вам сказав, що я слабка,

що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука

чи пісня й думка кволі?