«Я потрапляв під артобстріли»

Я був і під кулями, і під запальничками, у Луганську перебував. Війна – це смерть. Я потрапляв під артобстріли.

Одного разу я з дружиною пішов по воду в село Розкішне. Там давали воду безкоштовно. І почали свистіти міни. Я дружині кажу: «Лягай, падай». Вона в траву стрибнула – і все. А міни через будинки пішли. Це страшно було.

Спочатку я поїхав до Ростова, а дружина залишилася в Луганську. Вона, як мати Тереза, залишилася, як берегиня вогнища в Луганську. А потім уже потихеньку виїхала.

Діти виїхали. Я коли дітей проводжав, там були два потяги на Москву і два на Київ. А потім додаткові потяги. І коли я відправляв дітей на Київ, у мене дружина пішла вперед. А я йду... Ніколи не плакав, а тут у мене сльози були до колін, не міг стриматися. Сльози струмком, що я дітей відправив.

Але ми виїхали звідти та змінили своє життя. Зараз під Києвом живемо. У Луганську залишилися дача, два гаражі, квартира. Але я, наприклад, туди не хочу. І діти теж не хочуть.