Володимир Петрович виїхав з рідного села через сильні обстріли і відсутність постачання, але все одно навідується туди. На власні очі побачив, що його будинок сильно понівечений

Я сам з Хмельницької області. Служив в армії в Запоріжжі. Женився тут, потім переїхали з дружиною в Херсонську область, проживали в селі. Я працював на тракторі, був бригадиром в бригаді. Потім водієм. Потім на пенсію пішов. І поїхали ми в Степногірськ - ближче до сина. Жінка померла, я тут один разом з сином.

Війна – це, звісно, дуже недобре. Люди страждають: і старі, і молодь. Діти залишаються сиротами.

Найважче те, що я покинув своє селище. Все там залишилося. Туди їжджу один раз на місяць: дивлюся, чи все на місці, чи все ціле. 

Зараз мій будинок в такому стані… Половина ще нічого: перший і другий під’їзд стоїть, а от з іншої сторони сильно все постраждало - уламки туди летіли.

Багато людей з селища виїхало, залишилися тільки ті, у кого вже безвихідь.

Спочатку війни нам у Степногірськ воду завозили машиною, а продукти були трохи в магазинах. Перебивалися, звісно, ну а зараз привозять продукти. Звісно, дуже погано із світлом, але люди живуть, пристосовуються до цього всього.

Коли війна скінчиться - не знаю. Можливо, весною. Залежить від наших хлопців і від того, як буде постачатися зброя. Хотілося б, звісно, щоб швидше все закінчилося. А як буде - то побачимо.