Полупанов Роман, 9 клас, КЗ "Чугуївський опорний ліцей №6 імені І.М.Кожедуба"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Качурець Тетяна Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Сьогодні йде 942 день війни, якій немає кінця. Знову неспокійна ніч, знову обстріли. Жахливі новини у недільний ранок. Харків, багатоповерхівка, каби. Замкнуте коло війни. Я пам'ятаю перший день війни, яка принесла розгубленість, страх, хаос. В голові не вкладалося, що це нова жахлива реальність. Реальність, що триває третій рік поспіль.

Я почувався в'язнем у своєму будинку, ми з мамою і бабусею ховалися в підвалі. Дуже переживав, коли мама йшла по продукти в місто.

Чув як дорослі розмовляють про дефіцит продуктів, зачинені магазини і пусті прилавки. Знайомі батьків допомогли придбати борошно і мама стала сама петкти хліб. Дедалі ставало гірше, ми прийняли рішення евакуюватися. Швидко спакувавши необхідні речі, провівши ніч в хвилюванні, рано  вранці вирушили в дорогу. Залишаючи місто, ми бачили по дорозі спалені танки. Безліч блокпостів, озброєних, втомлених ,але не зламних військових,  вони добре ставились до проїжджаючих, завжди щось радили, бажали кращого.

Я зрозумів, що наші військові (навіть з автоматами) – це насамперед люди .

Першою зупинкою була Полтавська область, швидкий перекус, звук тривоги, ракета яка летить в напрямку Харкова, вибух, стовп диму. Війна наче переслідуввла нас. Знову довга виснажлива дорога, ночівля в авто, сон на три години, дорога яка мені здалася нескінченною. Чим далі ми від'їжджали, то більше бачили ще мирні міста, яких війна не торкнулась своїми кістлявими лапами.

Настрій трохи поліпшився, коли я замилувався красою природи.

Час за часом, за вікном машини змінювались міста: Полтава, Кременчуг, Кировоград, Вінниця, Хмельницький, Чернівці, Львів. Давно мріяв про подорож, але не думав, що ось так прийдеться...
Ось ми зняли будиночок в невеличкому селі на Львівщині. Два місяці тягнулись ,мов все життя, хотілося додому. Батьки з напругою слухали новини. Літо, липень ми повертаємось! Боже, я відчував себе лелекою, що на крилах летить до рідного гнізда. Додому вертались вже київськой трассою. Це значно швидше, але також видно було як понівечила все навкруги війна. Це неможливо забути!

Зараз ми вдома, вчимося онлайн третій рік, друзі роз'їхалися по світу. Але ми навчилися тримати зв'язок онлайн.

Спілкуємося, іноді навіть жартуємо, бо це так важливо підтримувати позитивний настрій. Не занепадати духом, радіти і цінувати те, що є. Приймати те, що дано. Понад усе я хочу, щоб ця клята війна скінчилася! Щоб більше ніхто не плакав, не відчував біль втрат, знедолення і зневіри. Нехай прийде мир!