Романов Гліб, КН-21 група, ВСП ФКЗІ ДУІТЗ

Вчитель, що надихнув на написання — Борік Ірина Дмитрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Коли війна почалася, мені було 14 років. Я чудово пам'ятаю ті щасливі дні зими 2022 року, коли все було добре. Війна, на мою думку, почалася досить несподівано, це був шок. Вранці я прокинувся від вибуху. У той момент, думаю, кожен житель нашої країни відчував подібні емоції.

Під впливом страху я разом з мамою пішов скуповувати в магазині все, що попадалося на очі. Незабаром після цього моя сім'я вирішала виїхати до сусідньої країни — Молдови,

на кілька тижнів, щоб перечекати загрозу. 

Я ніколи не забуду, як наша повністю переповнена машина стояла в черзі з сотнями таких самих автомобілів, очікуючи на невідомість.

Після 14-годинної черги, вночі, рухаючись міжміськими дорогами Молдови в бік знайомих моєї бабусі, ми зрозуміли, що у нас несправні фари. Не було часу розбиратися, і, мчачи через ліс, ми зустріли світанок. Я дуже втомився і був спантеличений різними думками, але мене вабила тяга до пригод.

Прибувши до села Олександрівка, що на півночі Молдови,

ми зупинилися в старому будинку місцевого священника, який з великодушністю нас прийняв.

Ті дні я не можу якось особливо описати — я почувався ніяким, у вирі порожнечі, сумуючи за домом. Загалом ми провели там два тижні. Дні промайнули непомітно, але, зрозумівши, що легкою кров'ю не відбудемося, ми почали шукати місце, де можна було б провести триваліший час. Я би збрехав, якби сказав, що ми мали вибір — варіант знайшов нас сам і, озираючись назад, я дуже вдячний цьому збігу обставин. Квартира в Румунії, у маленькому містечку Бистриця, на території колишньої Угорщини, у милих стареньких Феліції та Трояна, батьків колеги моєї тітки з Канади.

Шлях туди пролягав через гори, красиві й засніжені ліси, повітря в яких було таким чистим, що хотілося дихати на повні груди. 

Попри доволі низьку температуру, я не відчував ні холоду, ні його проявів.

Коли ми приїхали, нас зустріли з обіймами, показали квартиру та дали час освоїтися.

Мене влаштували до місцевої школи, де однокласники проявляли до мене великий інтерес, але мені було важко з ними контактувати, бо в той час я був дуже сором'язливим.

З цією проблемою мені допомогла впоратися річ, яку я ніколи не забуду: будучи мовчазним підлітком у чужій країні, гуляючи парком, я вирішив підійти й поспілкуватися з групою скейтерів на своєму ламаному англійському. Ця зустріч розділила моє життя на «до» і «після». Ми відразу подружилися, і тепер нас пов'язують численні історії. Я навчався, гуляв, їздив до інших міст, і в моєму житті не було проблем. Але час ішов, і дедалі більше питань почало затьмарювати розум: що робити далі? Яким буде наше життя?

Ми розглядали різні варіанти: еміграцію до Канади, переїзд ближче до моря в Румунії, але не було кращого місця, ніж Україна — наш дім, наше місто, наша країна.

Стояло питання щодо вступу, на тлі якого ми прийняли остаточне рішення повернутися.

Повернувшись туди, звідки я почав цю історію, я помітив зміни у всьому: я виріс і набув навичок та досвіду, які вважаю дуже цінними. У коледжі мені не склало труднощів знайти нових друзів — я став дуже товариським і відповідальним. Періодично я їжджу до Болгарії, щоб зустрітися з близькими, і мені там теж дуже подобається.

Як бачимо, будь-які зміни у твоєму житті можна інтерпретувати по-різному.

Не варто зупинятися та занурюватися в себе та свої проблеми — попри все, потрібно жити і наповнювати своє життя фарбами.

Ми з нетерпінням чекаємо перемоги і робимо все, що в наших силах і ми її дочекаємося.