Нещасна Поліна, 10-в клас, Кременчуцький ліцей № 5 імені Т. Г. Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання — Заплішко Ольга Дмитрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Для кожного з нас найболючіша тема — війна в країні. Будь-яка людина в цей тяжкий час пройшла свій шлях. Ми всі відчули біль, страх, тривогу, апатію, виснаження, але це зробило нас тільки сильнішими.

Перший день війни був найстрашнішим для мене та моєї родини. Прокинулась я не від будильника, а від дзвінка неньки, яка тремтячим голосом

промовила слова, які неначе вдарили мене по серцю: «Почалася війна. Батько зараз у військкоматі. Будь ласка, зберігай спокій».

Розуміючи, що нам загрожує небезпека, я хотіла лише плакати. День був морально тяжким. У школі нам оголосили канікули, які ми просиділи вдома, не наважуючись вийти на вулицю. Перша тривога в нашому місті пролунала приблизно тільки через тиждень, як оголосили воєнний стан в Україні. Почувши невідомий на той час для мене звук, я була налякана, але все, що мені залишалося, це спокійно зібрати речі та йти у сховище. Укриттям для мене та інших послугував підвал нашого власного будинку, який ми облаштували спільними зусиллями. Кожен із мешканців доклав своїх зусиль, все робили разом. Це був час, коли праця об’єднала людей, щоб захистити себе та рідних.

Чоловіки змайстрували лавки з дерева, жінки забезпечили необхідними запасами води.

У захистку ми просиділи десь пів години, після сповіщення про відбій вийшли з неймовірним полегшенням. Проходили дні, тижні, місяці…

27.06.2022. День, який запам’ятався назавжди. Усе, що я пам’ятаю, початок тривоги та гучний вибух. 

За планом у той день ми з подругами мали поїхати в «Амстор» та подивитися нові речі, але наші плани змінилися. Коли я дізналася, що влучили саме в ТЦ, у мене був шок. На жаль, багато людей загинуло.

Тепер «Амстор» назавжди залишиться в наших серцях. Все це лише початок того, що відбувалося в моєму житті.

Я зустріла нових друзів, які мусили покинути рідні міста, такі як Харків, Донецьк, Луганськ, Херсон. Їхні історії навіть слухати боляче,

а мені просто тяжко уявити, як це пережити на власному досвіді. Поява людей, з якими ти мрієш провести все життя, це добре, але не ціною загибелі інших.

Велика кількість знайомих мусили виїхати за кордон. І тепер нас із подругою розділяють тисячі кілометрів, і я дуже сумую, але це життя…

Я вважаю, що до війни ми не цінували те, що мали. З кожним днем наш народ стає нездоланним. Війна розкидала нас по всьому світу, але ми всі віримо в перемогу.