Марущак Євгенія, 10 клас, Здолбунівська ЗОШ №6

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бржечко Юрій Ростиславович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це жах, і кожен думає, що вона не зачепить його рідних та близьких. Навіть держава Україна не очікувала на це, хоча на її теренах вже тривалий час йшла АТО. Та 24 лютого 2022 року я стикнулась з цією бідою. Я прокинулась о 4-ій ранку в невеличкому селищі на Харківщині і відразу все зрозуміла, хоча до кінця і не вірила тому, що відбувалось. Та звуки вибухів за вікном вперто доводили мені протилежне. Я відчула паніку та страх і впевнена, що мої батьки хвилювалися не менше. При цьому вони думали про те, як діяти. Вони шукали вихід, а я тим часом обдумувала своє майбутнє. 

Дні здавались тижнями. Час тягнувся, як ніколи. Свистіли снаряди, гули літаки, розривались ракети, – все це нагадувало мені останні дні людства, той Біблейській Апокаліпсис.

Якось наші родичі запросили нас на Західну Україну, у мальовниче містечко Здолбунів, що на Рівненщині. Ми не вагаючись взяли деякі речі, приїхали на місце, і нам відразу стали допомагати волонтери. Особливо зворушило те, що нами почала опікуватись старенька бабуся, яка весь час допомагала, чим могла. Вона приносила їжу, ділилась продуктами, хоча сама жила одна на маленьку пенсію. Це вщент розбивало  російську пропаганду, з якої ми наслухалась багато про поганих «западенців».

Все це виявилось черговою московською брехнею. Люди тут чуйні та турботливі.

До приїзду на Захід я розмовляла російською, як і вся моя сім’я і всі мої однокласники. Звичайно, що мені потрібен був час, щоб перелаштуватися. Це було не просто. Хоча, почувши українську мову, котрою спілкувались мої однолітки, я відразу потягнулась до неї, такою вона мені здалась цікавою, милозвучною і рідною. Я знала її і раніше, але з книжок. Завдяки оволодінню нею, я ніби потрапила на незвідану досі планету. Я полюбила свою милозвучну мову.

Тим часом пройшла уже не одна сотня днів з початку війни. Час вимірювався очікуванням і тривогами. Я почала ходити в один із закладів, де ми з подругою плели сітки для наших військових.

Та одного разу, це вже було наприкінці літа, я пішла з мамою забрати гуманітарну допомогу у приході греко-католицької церкви. Я дізналась, що там проводяться різноманітні заняття. І почала відвідувати деякі. До складу нашого гурту підлітків долучились як місцеві мешканці так і такі, як я, але понад тим, ми були як одне ціле.

Йшли дні війни, я хвилювалася за батька, який пішов боронити Вітчизну, але мене хоч трохи розраджували мої заняття. Я хотіла ще більш навчитись новому.

Аж тут у нас у церкві з’явилась фігура місцевого барда і поета Юрія Бржечка. Пан Юрій веде зразкову літературну студію «Зорецвіт» вже  близько трьох десятків років, і тому запропонував всім бажаючим відвідувати його заняття у місцевому позашкільному закладі. Багато з нас залюбки записались на студію – ще одна подія, яка дозволила мені стійкіше переносити всі негаразди війни.   Та найголовніше, що я стала патріоткою країни. І, мабуть, тому, що переважна більшість пісень, які ми виконуємо на студії, є піснями патріотичного змісту.

Інколи я навіть запитую себе чи могла я - проста дівчина з Харківщини досягти всього того, що досягла тут, на Здолбунівщині, серед таких закоханих у свою справу наставників? Війна змінила нас усіх, змінила вона і мене.  

Зовсім скоро настане тисячний день війни.... За цей час, ніби втілюючи віковічну мрію України у прагненні до Європи, я побувала у столиці Франції – Парижі. Мені раптом здалося, що війна – це десь далеко, наче у моєму сні. Там, у чужій мені країні, я подумки завжди поверталась до рідної домівки. От і зараз я думаю, який же шлях я пройшла за цей період? За цей час я глибоко відчула, що стала справжньою українкою, що добре оволоділа рідною мовою, що стала співати українських пісень, навчилася писати власні твори, і, насамперед, побачила себе у спільноті однодумців, з якими будемо перемагати будь-якого ворога.