Мене звати Діана, мені 10 років. Навчаюсь у 5 класі. Зараз проживаю у м.Запоріжжя з матусею, бабусею та дідусем. До війни я жила у м.Енергодар, у моєму маленькому, але гарному місті, але зараз моє місто окуповано.

У перший день війни, коли всі ще не розуміли, що війна, я зранку проснулась та, як звичайно, радісно пішла до школи, але уроків у нас не було. Всі дорослі бігали, дехто плакав.

Ми, діти, не розуміли, що сталося, та чого усі такі сумні та зі сльозами на очах, але нам потім сказали: "Діти, почалась війна". Через деякий час за мною приїхали до школи бабуся та дідусь та забрали мене додому. Я ще не дуже розуміла, що таке війна. Але 3 березня ми з мамою проснулися, грались цілий день, а потім я почула страшні та гучні звуки, я дуже злякалася і мене мама посадила у ванну, і сказала сидіти. Я у неї спитала, що це, і мама відповіла мені, що війна і до нас прийшла. І тоді я зрозуміла, що таке війна.

В окупації ми прожили десь 6 місяців, я бачила людей, які були зі зброєю, великі машини з ракетами. Вони приїхали до мого села та біля домівок ставили машини та стріляли, це було страшно, я сиділа у підвалі в ці моменти, бо мені було дуже страшно.

І в один момент моя мама, бабуся та дідусь вирішали бросити свої домівки та поїхати в безпечне місце, бо вони дуже переживали за мене. Ми швидко зібрали речі та поїхали, але так швидко виїхати не змогли, бо на виїзді стояло багато машин, котрі також хотіли виїхать. В черзі ми стояли п'ять днів, це було дуже тяжко, бо сонце дуже пекло. Але потім прийшла наша черга та ми виїхали на вільну Україну. 

Зараз дуже чекаю перемогу, бо дуже сумую за рідним містом, та за своєю кішкою. Я мрію, щоб скоріше закінчилася війна, та усі люди повернулись живими та здоровими додому.