Поліщук Артем, учень 11 класу Клесівського ліцею, смт Клесів, Рівненська область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Васильєва Інна Опанасівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Моє життя змінилося після 24 лютого 2022 року з початком повномасштабного вторгнення в Україну зі сторони РФ. Пам’ятаю той день немов він був вчора. Мені сказали лишатися вдома й нікуди не йти. Я присів на диван і почав дивитися новини з мамою. Там стільки всього показували, що я був, м’яко кажучи, здивований і не міг повірити, що Росія могла на нас напасти.

Мій тато на той момент був у Києві. Я сильно переймався за нього — не хотів, щоб з ним щось сталося.

Багато моїх знайомих пішли захищати Україну. Серед них — Іван Трубілко, колишній вчитель фізики в школі, в якій я навчаюсь і зараз. Він був не лише другом мого тата, а й моїм другом також. Завжди допомагав мені з фізикою, якщо я не розумів якусь тему чи задачу, показав, як правильно користуватися комп’ютером, коли мені його подарували на день народження. Ми часто запрошували його на свята до нас. Ваня став мені як рідний.

Не можу повірити, що його вже два роки немає. Він зник безвісти. Ніхто не знає, що з ним сталося і де він знаходиться по цей день.

Війна змінила мене. Я став зовсім іншою людиною. Досі не можу повірити, що війна йде вже майже три роки. Той, хто жив у мені до війни, давно помер. Тепер він лише спогад, що лишився в моїй свідомості. Я почав забувати, як жив до війни — і це найстрашніше, що може бути.

Зараз я живу з надією на Україну, що ця війна нарешті закінчиться і ми будемо жити спокійно, з мирним небом над головою.

Для цього я роблю все можливе: беру участь у зборах або ярмарках на допомогу ЗСУ, тому що розумію — в когось теж є рідні або друзі, які захищають нас від окупантів. Я хочу, щоб усі захисники повертались до своєї сім’ї.