Задніпряна Катерина Сергіївна, вчитель історії Херсонського ліцею №1 Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Задніпряна Катерина Сергіївна

"1000 днів війни. Мій шлях"

1000 днів. Тисяча довгих, нестерпних днів, які змінили все. Кожен день — це вічність, виміряна звуками сирен, вибухами, тривогою за близьких і болем за втрачене. Ми, щасливі колись українці, з незламного міста на півдні України — Херсона, ніколи не думали, що станемо свідками періоду страждань та руйнувань нашої країни. Але війна безжально вдерлася в наше життя, змінивши все, що було нам дорого.

Я пам’ятаю той день, коли російські танки в’їхали в наше місто. Страх скував мене, але ще більше я боялася за свою дитину.

Його дитячі очі, сповнені нерозуміння, стали для мене найсильнішим стимулом триматися далі. Ми ховалися в підвалі дитячого садочка, де провели кілька жахливих днів. Потім наважилися вийти з укриття — місто було окуповане ворожими військами, скрізь хазяйнували росіяни, які грабували та знищували місто.

Найбільшою проблемою стало харчування. Магазини були порожні, гуманітарна допомога не надходила, а допомогу від окупантів ніхто з містян отримувати не хотів — її брали лише завезені актори, які грали херсонців на російські камери.

Були дні, коли ми лягали спати голодними. Одного дня сусід привіз дві живі курки з Чорнобаївської птахоферми, яких роздавали херсонцям, аби вони не дісталися російським загарбникам.

Ліки — ще одна велика проблема. Ми часто хворіли, а в аптеках не було нічого, окрім зеленки та йоду. Ми шукали ліки у знайомих лікарів, обмінювали їх на продукти харчування або речі першої необхідності.

Вихід на вулицю в умовах окупації вимагав величезної сміливості. Херсонці продемонстрували, що готові ризикувати своїм життям і свободою заради України. Містяни виходили на демонстрації, перекривали дороги окупантам, закидували ворожу техніку саморобними коктейлями Молотова, вивішували синьо-жовті прапори. Скандування лозунгу "Додому!" стало символом прагнення херсонців до звільнення свого міста від окупантів і повернення до мирного життя.

Кожен день був боротьбою за виживання. Ми ховалися від обстрілів, переживали повітряні тривоги, бачили смерть навколо. Але ми не здавалися. Ми вірили в нашу перемогу і робили все можливе, щоб наблизити її.

Сьогодні війна триває вже тисячу днів. Багато чого змінилося за цей час. Ми втратили багатьох близьких людей, місто зруйноване, але ми живі — завдяки підтримці рідних і друзів, завдяки вірі в Україну.

Я хочу, щоб світ знав про те, що відбувається в моєму місті, в моїй країні. Я хочу, щоб світ допомагав нам відновити все, що було зруйновано війною. Я хочу, щоб війна закінчилася і ми нарешті змогли жити спокійно.

На уроках історії я вчу дітей, що історія нас пам’ятатиме. Ми, українці, показали всьому світу, що ми — сильний народ, який ніколи не здається. І я сповнена надії, що скоро настане мир.