Онофрійчук Анастасія, ДНЗ «Вінницький центр ПТО технологій та дизайну»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рибачук Анна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я прокинулась від шуму в батьківській кімнаті, а не від будильника. Не розуміючи, що відбувається, я взяла телефон і побачила валізи, розкидані речі. Чомусь телевізор працював голосно. Зпросоння я не одразу зрозуміла, що мама сказала: «Почалася війна». Ще вчора ми ходили до школи, раділи, що можна не носити маски, і чекали вихідних.

А тепер було багато питань: «Чому? За що?» Але перше, що я запитала: «А в школу я не піду?»

На годиннику було трохи більше п’ятої ранку. Спочатку я не могла повірити в реальність того, що відбувається. Мама з вітчимом домовлялись, що ми їдемо до бабусі в село, і мені сказали збирати речі. Я не знала, що брати: більше одягу чи важливі речі?

У голові плуталися думки: «А якщо ми не повернемося? Я хочу забрати все...»

Тоді я написала бабусі по лінії батька, що ми їдемо до села. Вітчим пішов купувати бензин, але раптом ми почули вибух. Мама схопила мене і сестру та затягла нас до ванної кімнати, де стояла чавунна ванна. Вона затягнула туди ковдру, і ми сиділи, чекаючи, коли стане безпечніше. Коли вибухи стихли, ми вийшли. Тоді вітчим повернувся, і ми почали збиратися в дорогу. Їхали ми в тиші, я слухала радіо замість музики.

Новини були невтішні, але не хотілося більше цього чути, тож я перейшла на музику і почала прощатися подумки з рідним Дніпром, не знаючи, чи побачу його знову.

По дорозі ми побачили ракету, що впала й ще диміла. На щастя, вона була далеко від нас і не становила загрози. Коли ми доїхали до села, дорослі почали щось обговорювати і готувати їжу. Приїхала сестра вітчима з донькою, і мені стало трохи легше. Ми прожили у бабусі десять днів, після чого батьки вирішили, що треба їхати закордон.

Я не могла повірити, коли почала прощатися з бабусею Олею і татом. Я плакала, бо боялася, що більше їх не побачу. 

Дорога була складною: затори, довгі черги за бензином, ночівлі в готелях. Нарешті ми прибули до Румунії, і там почалася нова сторінка життя: нова мова, нові люди, гуманітарна допомога. Ми пробули там до липня. Моя мама повернулася першою через необхідність відвідати лікаря. Вона запевнила нас, що в Дніпрі стало безпечніше, тому ми вирішили повернутися.

Цього разу дорога була легшою, без великих заторів.

Однак, повернувшись, ми швидко зрозуміли, що все не так спокійно, як хотілося. Ми часто прокидалися вночі від тривог, бігли до коридору, намагаючись сховатися. Я почала звикати до сирен і свисту ракет, але це завжди викликало страх. Одного разу, коли ми сиділи в коридорі, я вирішила відкрити двері до кімнати, і саме в цей момент пролунав вибух.

Я швидко закрила двері, і почалися нові вибухи, хоча, на щастя, це було далеко.

Ще один випадок стався з мамою. Вона їхала в тролейбусі, коли почалась тривога. Люди не звертали уваги, бо це було звичним, але раптом десь поруч влучило у будівлю. Почалась паніка, люди кричали водію, щоб той зупинив транспорт. Мама сховалася за кабіною водія, поки транспорт не зупинився, всі боялися бо були в зоні заправок. Але все закінчилося добре. Наступного літа ми переїхали до Вінниці.

Тут життя виглядає спокійнішим, як ніби війни немає.

Моя сестра пішла до школи, я вступила до центру. Я дуже рада, що можу навчатися офлайн і жити в більш спокійних умовах.