Борзик Марина, 11 клас, Харківський приватний ліцей «Вересень»

Вчитель, що надихнув на написання — Олена Віталіївна Тараненко

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок. Я прокидаюся, лінькувато потягуюся та повільно встаю з ліжка. Надворі холодна зима, але вдома доволі тепло. Це четвер, а значить дедлайн здачі зрізу з біології. Я розумію, що вже не встигну його дописати і, з зіпсованим від цього настроєм, починаю збиратися до школи.

Я виходжу з кімнати і раптом зіштовхуюся в коридорі з мамою.

  • Куди ти поспішаєш?

  • Я? До школи збираюся. Скоро вже виходи…

  • Ніхто не йде сьогодні до школи!

  • Справді? – маленька посмішка промайнула на моєму обличчі.

«Але чому? Щоб не йти до школи, мала б бути якась серйозна причина!» - подумала я і знов прийняла серйозний вигляд. – Чому? – пролунала відповідь.

  • Марино, війна почалася! – суворо відповіла мати і далі пішла на кухню.

Я застигла ніби уклякла: «Що?! Війна?!» В очах запаморочилося. «Війна?! Це неможливо!» Я чула голоси навколо, які лунали ніби віддалено, і не розуміла, що відбувається. Пройшла хвилина чи дві, але за цей час слово «війна» так багато разів прозвучало в моїй голові, що зовсім втратило будь-який сенс.

Відійшовши від цих думок, на які я так і не отримала відповідь, я оглянулась. Батько і Максим (мій старший брат, що, на диво, вже встав, хоч зазвичай прокидався останнім) клеїли скотч на вікна.

Я спитала:

  • Навіщо ви це робите?

Відповіді не було. Зрозуміло, що вони були настільки зайняті, що не звертали на мене увагу.

Я повторила питання.

  • Щоб не повилітали вікна у разі вибуху! – буркнув батько.

«Вибух?! Повилітали вікна?! ВІЙНА?!.... Невже я все ще сплю?!» «Це не правда» «Не може бути правдою!!!» - Я не вірила в те, що щойно почула. Я ніяк не могла цього усвідомити.

«А де інші?» - раптом подумала я і обернулась, Вова та Настя (мої молодші брат і сестра) досі спали. «А Буська?» Тут я усвідомила, що ще не бачила свого собаки, який завжди зустрічав мене з ранку, сильно виляючи своїм пухнастим білим хвостиком. «Де вона?»

  • Буська! – покликала я її. Ніхто не прийшов.

Я знайшла її в коридорі. Вона стояла з опущеним хвостом, повернувшись до дверей. Буся обернулась. А потім продовжила дивитись на двері. За ці секунди я встигла побачити сильну тривогу в її очах.

«Вона така налякана. Така стривожена». Знаючи, що собаки мають сьоме чуття та можуть відчувати більше за нас, мені стало ще більше не по собі.

«Що ж все-таки відбувається?!» Я зайшла в телеграм… Телефон просто розривався від повідомлень! Виявляється, що багато моїх однокласників вже покинули Харків. Хтось взагалі встав о 5 ранку, спакувався і наразі перебував уже в іншому місті.

Мені було страшно. В основному через те, що я нічого не розуміла. Що робити? Ми в небезпеці? Куди йти? В голові було стільки питань…

Через якийсь час батьки повідомили нам, що ми будемо виїжджати. Куди? Ніхто не знав. Поки ми збирали речі, я чула гучні звуки літаків. Коли живеш біля аеропорту, такі гучання стають зовсім звичайною річчю. Проте ці звуки були зовсім іншими. Від них віяло ворожістю й агресією.

Вийшли з будинку всією сім’єю приблизно о сьомий, точно не пам’ятаю, все було, як в тумані, і

швидко поїхали, кудись у невідомість, у невизначеність. На дорогах були величезні затори. Я ніколи таких не бачила! Іноді проїжджали воєнні машини.

Відчуття тривоги в такій обстановці ні на хвилину не покидає.

Мама обдзвонювала всіх, кого тільки можна, щоб знайти нам якесь житло. Все було зайнято. Ми все ще їхали невідомо куди.

Через довгий час пошуків помешкання все ж таки знайшлося! Аж у величному Дніпрі. Ми поїхали туди. Десь о двадцять другій, мабуть, ми почали заносити речі до нового місця перебування, при цьому були впевнені, що це все не на довго і вже скоро ми повернемося до Харкова…

І так, я вже третій рік живу в Дніпрі…

Багато чого змінилося за цей час. Страх, тривога, сум, гнів, щастя, смирення, допомога, новизна.

Я почала нове життя з чистого аркуша. Почала цікавитися театром, займатися спортом і більше малювати. 

Мій світогляд змінився, а рожеві окуляри поступово розкололися, наражаючись на сувору дійсність. Війна зовсім змінила мене, і, певно, я вже ніколи не буду колишньою собою.