Вікторія жила в селі поблизу траси, яку сильно обстрілювали. Але через високу вартість оренди житла не збиралась виїжджати, доки не дістала серйозне поранення

Люди казали, що відчували, що буде війна. А ми нічого не відчували. О дев’ятій ранку мені подзвонили і сказали, що війна, люди зараз скуповують продукти, в банках і аптеках - черги. Ми були в селі й цього не зрозуміли, а у Запоріжжі люди все скуповували. Я довго не могла повірити, що це таке. Цілу добу думала, що це якийсь жарт. Такий був перший день війни.

Коли почали стріляти «Градами», «Буранами» по селу і знищувати домівки, стали гинути люди – прийшлося виїжджати, адже дуже стало небезпечно. 

Труднощі були в тому, що нашій країні зовсім не потрібні люди, які залишились без домівок. В мій будинок двічі попадали снаряди, два рази ми його латали, поки були гроші. Двері ставили, вікна зашивали. Потім зрозуміли, що нічого у нас не вийде, бо вони стріляють дуже часто. Довелося виїжджати. Тим, хто залишився без домівок, нереально вижити, а в кого є домівки, ті старалися збагачуватися. Ми були у Львові, в Дніпрі, а наразі повернулися до Запоріжжя, бо тут щось знайшли. 

У Львові 30 тисяч на місяць на початку війни коштували квартири, в Дніпрі - 12 тисяч. Це нереально. За кордон я не виїжджала, бо не збиралась залишати чоловіка і сина. 

Найстрашніше, що у мене немає фото, коли прилетів снаряд на моє подвір'я. Біля мене йде дорога на Запоріжжя - на неї прилетів снаряд і стирчав там більш як півтора року, і ніхто не приїхав, його не витягнув. 

Оце було найстрашніше - коли ми через рік самі підтягнули домкрат і витягували снаряд з дороги асфальтованої, щоб могли машини і автобуси по дорозі їздити. 

Дуже страшно, коли обстріли йдуть. Я була поранена уламком 24 червня. Поки мене не поранило, ми не виїжджали. 

У нас дуже часто були обстріли. Снаряди полетіли до мене в город - все ближче і ближче до хати. Вони так кучно йшли в одне місце - тільки кілька метрів різниці. Я побігла до хати, і мене осколком поранило в голову. Сусіди відвезли в госпіталь. Усе зробили хлопці швидко і відправили на Запоріжжя в лікарню. 

Родичі роз'їхались по всьому світу: в Португалії, в Польщі і в Германії. Тут майже нікого не залишилось. Деякі повмирали, адже люди поважного віку не можуть цього пережити: їх організм не витримує. 

У мене на роботі в ніч на 13 січня дві жінки померли, коли був обстріли «Іскандерами». Одна померла від інфаркту міокарда, а друга - від інсульту.

Я думаю, що треба керівництву країн йти до переговорів, тому що страждають тільки бідні люди. Ні разу по Кончі-Заспі не було пострілів, чомусь у багаті райони не літають ракети, а тільки у прості робочі райони, Воювати нікому, людей вже немає. Далі що, жінок будуть брати на війну? Тільки переговори – це не тільки моя думка. Мрія тільки одна: перемога. Я - за мир у всьому світі.