Ми зранку почули вибухи. Я живу на виїзді з Маріуполя. Нам зателефонувала дитина з Харкова, розказала, що у них відбувається, і попросила забрати її. Вона пробула у нас місяць. Виїжджала ми 18 березня.

З харчами проблем не було, бо ми запаслися. Ми в своєму домі жили, у нас криниця є. В перші дні ми стояли в черзі по привозну воду, але вона була технічна. Потім ходили до моря. Ми біля моря жили, чоловік тільки ходив. І ми кожного разу прощалися, як назавжди. 

Мені хотілось з першого дня виїхати, але не було змоги. Чоловік їздив, питав, чи є «зелені коридори», але поліція казала, що це все - фейки. 

Але коли повз нас їхали вже багато машин, ми зрозуміли, що можна виїжджати. У нас все було зібране. Наш будинок був зруйнований, ми жили в підвалі. У сусідів машина була трішки пошкоджена.

У нас віруюча сім'я. Поки ми їхали, по всій дорозі зупинялися: в Дніпрі, потім - у Вінниці, і так доїхали до Львова. Наші друзі після 2014-го сюди виїхали і купили тут квартиру. А у 2022 році вони виїхали за кордон і нам залишили це житло - деякий час ми там жили. Ми не знали, куди їдемо, але знали, що нам будуть допомагати наші друзі. Нам допомогли з їжею, з житлом, на перший час - з одягом. Ми тут уже облаштувалися і з роботою, навіть можемо зняти собі невеличке житло, але тут дуже дорого. 

Маму мою ми за кордон відправили, щоб вона цих тривог не чула, бо в неї вже був зрив - вона дуже схудла. Зараз живе в Естонії у моєї подруги. Мій рідний брат з дітьми залишився в Маріуполі. З ним важко спілкуватися, бо невістка не хоче виїжджати, та вже і пізно кудись їхати - треба було раніше. Тому за них дуже переживаю. Ми часто спілкуємося в Телеграмі, через інтернет.

Навіть якщо будуть мирні умови, вже не буде того життя, що було, тому ми живемо теперішнім, не плануємо на майбутнє нічого.