Маслак Аріна, 9 клас, Ліцей інформаційних технологій №79 імені Бориса Патона Печерського району м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Запальська Лариса Пилипівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене нудило. Мене так несамовито нудило, але я намагалася триматися. Дивилася у вікно, де обабіч дороги стояли старезні тополі з вітами, покрученими шарами омели. Їх було так багато, вони вкривали голі крони так щільно, що нагадували мені чомусь прищі. ”Тепер я знаю, як виглядають прищі дерев”, -билася в голові дурна думка. Ми їхали і їхали. Майже весь час повзли як черепахи, бо назустріч гуркотіли колони танків. Їхні гусениці рвали асфальтове полотно, камінчики з-під траків вилітали нам у скло, цокали, але не залишали на ньому сліду.

Наша машина тяглася в юрбі таких же гарненьких міських автомобільчиків. Якби  не обставини, можна б було зважати, що ми родиною їдемо в подорож на Західну Україну.

Але ні. Ми тікали  від війни. Це страшне слово зрештою добралося і до мене. Спочатку воно забрало в мене тата. Майже на два роки, коли він так був мені потрібен! Потім повернуло, але трохи понівеченого. Мама з цим впоралася. За вікном знову завила сирена. Цей гидкий, протяжний, моторошний звук вибивав з мене повітря, горло стискало в нудотному позові, а пальчики на ногах так боляче скручувалися, що спазми доходили до голови. Невже воно назавжди?

Тепер, через тисячу днів війни, коли я призвичаїлася до звуків повітряної тривоги і вибухів, сидячи вночі на балюстраді станції метрополітену, коли не можна спати, я роздумую.

Колись я чула, що дитячі душі  самі собі обирають, в якій родині їм народитися. Тобто вона обирає не лише маму й тата,  бути їй самотній чи з братиками й сестричками, а й місце на Землі – країну, епоху, час.

Ото я собі обрала! Найкращу у світі країну.

Через війну я вже побачила багато країн і навіть пожила в  декількох. Так, там спокійно і затишно. Тихо. Тишу може зіпсувати лише феєрверк, як у ніч Гая Фокса, коли різнокольорові вогні розривають пів години темряву, а дим розлазиться повз котеджі, наче сивий туман із нижнього поля пана Філіпа. Онуки нашої Аманди радісно ґелґотали і плескали в долоні, а ми з братом бачили в цьому феєрверку розсип від фосфорних бомб. Або різкий звук літака. Поляки не звертали на нього увагу, не піднімали голови вгору, щоб побачити, звідки що летить.

Ми теж не піднімали, бо лежали на підлозі  і прикривали голови руками. На щастя, з нас ніхто не сміявся.

Я згадую, як знову сумувала за татом. Коли ми приїхали на Тернопільщину, до хати тітки Ганни весь час приходили гості: хтось з молоком, хтось з пляцками   (так там називають торти), до речі, надзвичайно смачними. Нам приносили продукти, наче ми приїхали з голодного краю. Питали, чи треба нам речі, подушки й ковдри. То був четвертий день війни. А тато, залишивши нас у безпеці, намагався дістатися Києва. Потім він повернеться, тому що отримає наказ від начальника наглядати за полями, де його агрофірма вирощує буряки для виготовлення цукру, сою та кукурудзу з пшеницею.

Війна війною, а роботу ніхто не відміняв, бо військо потребує провіанту.

Ми спостерігали разом із татом через екран ноутбука, як у Харківській, Сумській, Чернігівській, Полтавській, Хмельницькій, Тернопільській областях їздили всілякі сільськогосподарські машини, що обробляли поля  під новий врожай чи збирали кукурудзу, адже  виявляється, краще її збирати в кінці зими або на початку весни. А ще ми слідкували за машинами, які вкрали вороги й вивезли в росію. Вони досі не зняли з тих тракторів і комбайнів трекери – такі спеціальні пристрої, що записують свій маршрут. Тато казав, це дуже добре, що вони нічого не розуміють, бо для України ці записи – докази воєнного злочину.

Яким треба бути відважним – орати під жито поле, коли над головою розриваються бомби!

Гарний моя душа вибрала для мене час жити. Жити поруч зі сміливими людьми. Гордитися цілою нацією, яка просто любить свою землю, свою роботу і свій хліб. Бути однією з тих, ким пишається світ!