Коли все почалося, я просто сиділа вдома. Був звичайний день. Раптом - вибух. Потім ще один. Я виглянула у вікно і побачила дим. Відразу ввімкнула новини - і там підтвердили: почалося повномасштабне вторгнення. Здавалося, що це все не по-справжньому.

Потім я побачила винищувачі, стало ясно, що це велика війна. Росіяни швидко окупували Херсон. 

Потім стало тільки страшніше. Обстріли були щодня. Пропали вода, світло, зв'язок. Було відчуття, що нас відрізали від усього світу. Люди насилу діставали хліб і ліки. Усе це нагадувало не життя, а виживання. Так тривало тижнями. Містом ходили окупанти. Було дуже страшно. Потім зрозуміла: треба їхати. Інакше просто не виберуся. З невісткою та онуками ми залишили місто. Нас вивезли волонтери. 

Зараз я живу в Кропивницькому. У Херсоні досі стріляють, повертатись дуже страшно. Моє серце досі там. І я живу однією мрією - щоб усе це закінчилося, і щоб я змогла повернутися у своє місто.