Я не забуду того дня ніколи. Усе почалося раптово - прокинулася від гучного вибуху. Не відразу зрозуміла, що це. Потім увімкнула телефон, і побачила - почалася повномасштабна війна. Мені стало холодно від страху. Ніколи не думала, що Росія справді нападе. У 2014 році в нас уже була тривога, але тоді все закінчилося швидше. А зараз - не припинялося. Обстріли йшли щодня.

Спочатку зникло світло, потім - вода, потім - газ. Ми з дітьми залишилися без зв'язку, без їжі, без елементарного. Я жила як у страшному сні. Магазини були закриті, аптеки розграбовані або зруйновані. Люди шукали воду по краплях. Я сиділа в підвалі, не могла нікуди вийти. Потім з дітьми все ж таки перейшла до моєї мами на п’ятий поверх нижче, ніж там, де ми жили.

Одного разу мене на вулиці поранило осколком в ногу. Коли стало зрозуміло, що далі гірше, я вирішила їхати. Дорога була страшна: стріляли, машини горіли на узбіччях.

Я їхала з евакуацією. Доїхала до Чернівців, потім волонтери мене перевезли в Італію. Там мені зробили операцію та дістали осколок. Потім я повернулась в Україну. 

Зараз я жива, але мого міста майже немає. Воно зруйноване. Боляче про це думати. Я хочу миру. Я мрію коли-небудь повернутися. Дуже сумую за рідним домом. Два мої брати воюють. Дуже хочу, аби вони повернулись.