Ессе зі щоденника війни

Сьогодні усвідомила необхідність вести щоденник, бо з часом моя травмована нервова система може просто стерти ці спогади.

Спочатку треба сказати, у яких умовах було написано цей текст. Колись есе було моєю фішкою, але зараз я втратила навичку поєднувати слова у речення. Сподіваюся, що це ніхто не буде читати.

Була десь десята ранку – час, коли так важко всидіти вдома: надто світло, надто живо на вулиці. Хоч вже і друга половина березня, на землі лежав сухий пухкий сніг, а небо було лякаюче пустим - саме так, не чистим. Ніби сіра нескінченність розвернулася над містом та хоче його поглинути. Дзвінка тиша.

Зненацька між домівок заревів вітер, якийсь надзвичайно холодний, мертвий. Заледенілий світ прокинувся. Пронизливо задеренчало недобите скло, що нерівним іклами блищало у темних пащах вікон. Здавалося, що дзвенить усюди… Так воно і було: вітер рухав уламки, і вони відбивали дзвін до інших уламків. Холодно і моторошно…

Вікна часто порівнюють з очима і пишуть щось типу "дім дивився на мене палаючими очима вікон"… Очей не було: пусті зіниці. Будівлі з вибитими вікнами та балконами, що осипаються, оглушливий дзвін, білий саван зі снігу.

Раптом світ став надзвичайно яскравим! Я зрозуміла, що так сильно лякало. Все було занадто живим! Після декількох днів у підвалі я забула, як це: стояти на вулиці.

Десь впав уламок скла - добре, на один менше. Але ще більш ніж декілька тисяч скляних ікол були готові у будь який момент встромитися комусь у голову. Може, мені? Чи комусь із родичів?

Я зробила крок назад, під дерево - так у разі падіння скло застрягне у гілках. Поки вітер не стихне, нікуди звідси не піду. Ще раз подивилася на вікна. На цей раз вони не були моторошними: деякі рами були забиті килимками чи дошками, з балконів вже збило глянцеві панелі.

Остаточно отямилася, тільки коли відчула на шкірі обличчя колючий сніг – злякалася, що це скло. В цю мить я вирішила вести щоденник.

Поступово на вулицю почали виходити люди. Вони стовпилися навколо воронки в асфальті глибиною пару метрів. Декілька чоловіків намагалися зрозуміти, що це: «Смерч» чи «Град». Я підійшла і поглянула униз: якісь плавлені металеві уламки… Десь поруч стояв брат, і я чула, як щось хруснуло під його чоботом…

Нас покликали додому - поки тихо, треба поїсти і віднести щось до підвалу. Вдалині пролунав вибух. Знов задзвеніло скло…

Вітер зірвав банер та показав вірші Вакарчука

Над квартирою обстрілом пробило дах: на підлозі плаває паркет, на стіні ростуть справжні гриби