"Я побачила снаряд, який не вибухнув, і зрозуміла, що летить на наше місто"

Я опинилася у Маріуполі у дев'ять років, у мене там працювали батьки. І там минуло все моє життя. Я навчалась, закінчила школу, вчилася в металургійному університеті, зустріла своє кохання, народила двох дітей. У Маріуполі я відпрацювала на Тяжмаші, у мене тепер дві дорослі доньки і три онучки. Родина жила добре, чоловік працював на Азовсталі. У нас із ним великі трудові стажі. Нам усього вистачало. Були живі батьки, потім вони померли у літньому віці. Ми з чоловіком вийшли на пенсію, діти працювали. Маленька онучка ще була вдома, а дві інші ходили до школи. Ми отримували пенсію, нам наше місто подобалось, ми знали кожен куточок Маріуполя, завжди приймали гостей: із Угорщини, Словаччини, не кажучи вже про білорусь і росію. У нас були городи, дачі, все було добре до 24 лютого 2022 року. 

У 2014 році почався жахливий обстріл Східного. Ми були вдома, дуже злякалися. Потім ми спілкувалися з людьми, з якими були у підвалі, всі думали, що буде як у 2014 році: вибухи, а потім якось домовляться і закінчиться все відносним миром. Ніхто не очікував, що у 2022 році буде такий жах. 

Я йшла 11 березня з центрального переходу до магазину косметики. Дійшла до вулиці Металургів і побачила відірвану частину тіла. Це було жахливо! Але мені потрібно було дійти, і я дивилася під ноги. Раптом я побачила ракету, яка не вибухнула. Товщина її стінок була, напевне, сантиментри чотири, в діаметрі - сантиметрів сорок. Вона стирчала із землі. Я підняла очі на дім: жодної шибки, все випалене. У мене пішов мороз по шкірі, і я зрозуміла, що якщо я не пройду це місце, вона вибухне у мене під ногами. Це на мене справило найбільше враження.

На наших подвір'ях ми розводили багаття, щоб щось зварити для себе і для дітей. Коли щось зверху летіло, всі забігали у під'їзди, забуваючи про свої каструлі. Але в когось були маленькі діти, яким гріли молоко. І так загинули два хлопці, рятуючи це молоко для дітей. 

Нашій маленькій онучці було на той момент півтора роки. У дочки зникло молоко від цих подій, а дитину треба було нагодувати. Було дуже страшно.

Коли відкрили коридор, з'явилась можливість виїхати, ми це зробили. Це було десь 14 березня 2022 року, а 16 березня ми були у Дніпрі, і в цей день розбомбили драмтеатр. З собою ми вивезли нашу собаку, їй 11 років. Вона була в шоці, облисіла від стресу. 

Зараз ми в Ужгороді. Закордон нам з чоловіком не підходить, бо ми повністю залежні від аптеки. Тут ми знаємо, що брати, а за кордоном це непросто. 

Переключитися і не депресувати нам допомагає маленька внучка: їй зараз 2,5 роки. З нею завжди багато турбот, щось нове відбувається. Також допомагає відволіктися собака. 

Я думаю, що війна буде затяжною. Я не бачу ніякого майбутнього, живу одним днем. Для мене важливо, щоб влаштувалися мої діти. Для себе я вже нічого не чекаю. Мого рідного міста вже немає, це мене дуже гнітить.