Тетяна Миколаївна з чоловіком ходила по воду і продукти під обстрілами, щоб нагодувати свою сім’ю

Вранці 24 лютого ми прокинулися від звуків вибухів, але спочатку не зрозуміли, що відбувається. Я ще сказала чоловіку, що це о п'ятій ранку точно не феєрверк, тому одразу подзвонила дітям та брату.

На початку війни у місті було дуже важко купити продукти харчування, ліки, також було важко було звикати до життя в підвалі.

Мені було дуже лячно виходити на вулицю під постійними обстрілами, щоб купити хоча б якихось продуктів. Я щоразу думала, повернусь додому, чи ні.

Перші три місяці ми перебували в якійсь паралельній реальності. Шокувало те, що люди, які народилися в Україні, а тепер живуть в Росії, не вірять в те, що відбувається тут.

З водою проблем у нас не було, бо поруч з будинком є криниця. У перервах між обстрілами чоловіки набирали там воду. У перші дні ми пили в основному гарячий чай або воду, щоб не хотілось їсти. Нас дуже виручили грецькі горішки, які назбирали восени.

Звільнення Балаклії, моєї рідної домівки, приємно вразило мене. Я дуже раділа і плакала, коли почали з'являтися перші новини про це.

Війна розкидала мою сім’ю по всьому світу. Брат із мамою переїхали до Полтави, але після звільнення Балаклії мама повернулась додому. Сестра чоловіка з донькою виїхали в Германію, наша старша донька залишилась у Харкові, а ми з чоловіком і молодшою донькою нещодавно переїхали до Києва.

На щастя, робота у мене вже є. Наразі працюю бухгалтером, як і до війни.