Мені 19 років. Я студент третього курсу. Родом із села Огіївка Харківської області. Зараз мешкаю в Харкові. Працюю дистанційно. 

Новини були тривожними ще задовго до першого дня повномасштабного вторгнення росії в Україну. Я сприймав їх серйозно, тому 15 лютого разом зі своєю дівчиною поїхав додому, в Огіївку. Ми вирішили стежити за ситуацією і, у разі відсутності небезпеки, через один-два тижні повернутися в Харків. 

24 лютого ми з дівчиною прокинулися о шостій ранку від телефонного дзвінка мого батька. Він сказав, що розпочалася війна. Ми ніяк не відреагували на це. Спали ще пів години. Потім почали переглядати новини. Тоді й почули перший гучний вибух. Я переживав за друзів, які залишилися в Харкові. 

Мій дядько живе у Дніпрі. Я дуже хвилювався за нього, коли ракета влучила в житловий будинок, розташований неподалік від того, в якому він мешкає. 

Дівчина зі своїми рідними виїхала за кордон. Я чотири місяці був удома, а потім поїхав у Полтаву, щоб знайти роботу. Поки шукав її, жив у бабусі. Згодом моя дівчина приїхала з-за кордону: їй там не сподобалося. За цей час наші військові відігнали окупантів від Харкова, за що я їм дуже вдячний. Тому ми повернулися до Харкова і зняли тут квартиру.

Мені здається, що ЗСУ наблизяться до перемоги восени цього року. А повна перемога буде після капітуляції росії. 

На далеке майбутнє нічого не планую. Ще не визначився, залишуся в Україні, чи поїду за кордон.