Юлія Іванова
Квасилівський професійний ліцей, І курс
Викладач, що надихнув на написання есе: Бондар Наталія Володимирівна

1000 днів війни. Мій шлях.

Зима, 2021 рік. Люди говорять, що може бути війна, але ніхто насправді в це не вірить... Та одного дня мир закінчився.

24 лютого, ранок. Я підійшла до батьків, і мама тихо промовила: "Почалася війна". Емоції захопили нас із такою силою, що важко було зібратися з думками. Ми металися кімнатою, намагаючись усвідомити реальність того, що відбувається. Що робити? Куди тікати? Всі ці питання одночасно виникали в голові, але відповіді не було, лише страх і паніка охоплювали кожного з нас. Ми з братом і батьками швидко зібрали необхідні речі, документи й вирушили до дідуся та бабусі. Того дня ми разом провели цілий день, обговорюючи те, що сталося.

Настав вечір, і всі лягли відпочити після морально виснажливого дня. Але о п'ятій ранку ракети влучили в аеропорт, що був недалеко від нашого дому. Потужний вибух збудив нас, стіни затремтіли, і всі прокинулися.

Ці секунди страху і нерозуміння, що робити, я не забуду ніколи. Я знала, що треба бігти в сховище, але через паніку була повністю розгублена. Мама швидко почала збирати речі, щоб йти в підвал. Він був тісний, людей було багато, і всі сиділи в тиші та страху, прислухаючись до кожного звуку ззовні. Я не забуду мамині очі, у яких відображався страх — страх за себе, за свою сім'ю та дітей.

Я пам’ятаю, як вся наша сім’я молилася. Разом, зі сльозами на очах, ми просили в Бога захисту.

Молитва давала надію й теплоту в серці, вона заспокоювала нас у ці важкі хвилини. Я досі пам’ятаю холодні стіни підвалу, як страшно було сидіти без зв’язку й у холоді. Стан справ назовні допомагало дізнатися старе радіо, яке тримав дідусь на колінах.

Кожну повітряну тривогу ми бігали у підвал, а кожен відбій давав надію. Проте в березні ми вирішили виїхати за кордон.

Я, брат і мама були там три місяці, але потім повернулися в Україну. Мама не хотіла бути далеко від батька, і тому ми повернулися. Перші тижні після повернення було страшно, але життя тривало. Батьки працювали, а ми з братом ходили до школи й на гуртки. Моя школа старалась робити багато для військових. Спочатку ми плели сітки та робили свічки в окопи. А пізніше ми організували ярмарок, на якому зібрали кошти й купили машину для військових.

Війна продовжувалась. Гинули воїни, діти, прості люди. Розпадалися родини, багато людей втратило своїх рідних — батьків, дітей, братів і сестер. Особливо боляче думати про дітей, у яких відібрали право на життя.

Щоб допомогти нашим захисникам, ми з мамою шиємо білизну для воїнів, а мої друзі роблять енергетичні батончики й відправляють їх на фронт. На Різдво наша команда робила подарунки для дітей-сиріт у містах, де тривають бої. Також для військових я разом із подругами робила салат, який пізніше наші хлопці повезли до наших захисників. Через деякий час нам відправили відео, де воїни вдячні за наш подарунок. Це було дуже приємно і гріло душу за наш вчинок.

Ці дні війни навчили мене справжньої любові до своєї землі й до свого народу. Ми стали сильнішими, бо змушені були підніматися після кожного падіння.

Війна змінила мене. Я вже не та людина, якою була до війни. Ми пережили багато болю, але кожен наш день наближає нас до перемоги. Кожен день — це історія про любов до життя й до своєї країни.