Анна Карлійчук, 8-а клас, Кам'янський ліцей Кам'янецької сільської ради Чернівецького р-ну Чернівецької обл.

Вчитель, що надихнув на написання есе — Дарій Оксана Петрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Є події, після яких життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Вони стають поділом між "до" та "після", змінюють погляди багатьох людей, ламають усталене і відкривають щось зовсім нове. Перетворюють буденність на боротьбу, байдужість — на турботу, страх — на дію. Такою подією для всіх нас, українців, стало повномасштабне вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 року. День, який почався не з горнятка гарячої кави, а з вибухів, сирен та паніки. Це був ранок, який змінив усе.

У перші години в кожній домівці панувала паніка, страх за рідних та країну, думки, як діяти чи куди виїжджати,

пусті вітрини в магазинах, дзвінки до рідних, черги на заправках, колони біженців. Це все було так дивно й страшно...

Але навіть у такому становищі багато хто почав діяти. Люди облаштовували підвали, варили їжу для тероборони, шукали транспорт для евакуації людей з небезпечних регіонів. У цей момент почав формуватися волонтерський рух, який із часом став справжнім проявом всенародної солідарності. Допомога стала новим серцем нації.

В моєму селі ця допомога проявилась досить яскраво. І це не просто слова. У селі функціонують три церкви, які приклали і продовжують прикладати зусилля, щоб допомагати військовим і переселенцям. Парафіяни приносять продукти, збирають кошти на автомобілі для ЗСУ, купують турнікети, бронежилети, дрони, готують домашні страви, які передають на передову. Кожна страва — з любов'ю, з молитвою, з вірою в перемогу.

Наше село Кам'янка знаходиться недалеко від кордону з Румунією. У перші дні війни дуже багато біженців з півдня, півночі та центру України тікали до кордону, щоб рятувати свої сім'ї. Величезні черги, масові затори...Чоловіки, жінки, діти стомлені, голодні... Кам'янчани разом з людьми навколишніх сіл вирішили підтримати біженців: на вулицях облаштували польові кухні, готували гарячий чай, каву, бутерброди. Біля багаття пропонували погрітися.

Ліцей у нашому селі також не залишився осторонь. З перших днів повномасштабного вторгнення вчителі організували в кабінеті трудового навчання майстерню з пошиття армійських аптечок.

Долучалися всі швачки громади. У їдальні випікали різні смаколики, які потім передавали разом з аптечками на передову. Бажання допомогти нашим хлопцям-захисникам об’єднало у стінах Кам’янського ліцею жінок різних професій та різного віку, учнів.

Усі разом із думками про захист та з вірою у перемогу продовжували не тільки шити військове спорядження, а й плести маскувальні сітки. Діти складали бокси з їжею швидкого приготування, теплі шкарпетки, грілки. Також малювали листівки з побажаннями та підтримкою нашим захисникам. Ці дитячі малюнки, здається, не менш важливі, ніж бронежилети. Вони зігрівають душу та нагадують: кожного воїна чекають вдома, у нього вірять та за ним сумують.

У наше село привезли багато сімей із постраждалих від війни регіонів. Кам'янчани радо віддавали їм свої порожні будинки, речі для побуту, одяг, продукти.

Приймали жити і в свої сім'ї.

У ліцеї та біля церкви постійно влаштовують ярмарки — хтось пече тістечка, хтось приносить вироби ручної роботи. А виручені кошти йдуть на допомогу армії. Це не просто захід — це подія, де село стає єдиною великою родиною.

Мене завжди вражає, як звичайні люди відгукуються. Приносять овочі, консерви, ліки, теплий одяг. Хтось несе ковдри, хтось купує потрібне спорядження. Немає байдужих. Кожен з нас допомагає чим може. Саме це об'єднує нас — не статус чи освіта, а бажання допомогти заради перемоги.

Раніше героєм був хтось невідомий з книжки або фільму. Тепер герої — це наші сусіди, друзі, вчителі, учні, студенти.

Це волонтери, які вкладають своє серце у важливу допомогу. Це люди, які варять обіди, плетуть сітки, шиють балаклави, везуть гуманітарну допомогу під обстрілами. Це діти, які збирають гроші для наших захисників та захисниць на вуличних концертах чи ярмарках. Це лікарі, які оперують поранених, не зважаючи на страшні умови. Усі ці люди стали обличчям України — країни, яка не зламалась.

Окремо варто згадати і про міжнародну допомогу. Тисячі українців з усього світу простягнули руку підтримки Батьківщині. Вони відкривали свої домівки для переселенців, надсилали гуманітарні вантажі, організовували збори коштів і масові акції солідарності. Це стало доказом того, що

справжня допомога не знає ані кордонів, ані мовних бар'єрів — вона завжди йде від щирого серця.

Однак справжнє диво народжувалося на рідній землі, серед руїн і тривог, у серцях простих людей. У Харкові, Києві, Миколаєві, Чернігові, Донецьку, Маріуполі — волонтери продовжують нести допомогу: роздавати їжу, воду, ліки, часто ризикуючи власним життям. У Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Чернівцях родини відкривали двері своїх домівок для тих, хто втікав від війни, для тих, чий дім став руїнами. Ділилися теплом, турботою, останнім шматком хліба. У маленьких сільських школах, як і в моєму рідному селі, щодня пакували посилки. І допомога торкнулася не лише людей. Сотні тварин, покинутих у зоні бойових дій, знаходили порятунок. Волонтери вивозили їх із-під обстрілів, шукали прихистки, годували, лікували. У багатьох притулках, як і в окремих сім'ях, з'явилися нові мешканці — перелякані, але врятовані тварини теж стали частиною цієї великої боротьби за життя. Навіть у моєму селі є чоловік, який привіз кішку, покинуту у місті Буча після сумнозвісних подій. Тваринка, мабуть, втратила господарів, блукала по бучанському лісі. Прибилася до бригади будівельників, які там перебували. Від’їжджаючи додому, пан Іван не міг залишити кішку на зиму там і привіз її в Кам’янку.

Це волонтерство в тилу стало сильним протистоянням темряві війни. Бо коли здається, що навколо лиш руїни, завжди з'являється хтось, хто відбудовує, не питає: "А чому я?", а просто бере і робить.

Подія, яка змінила все — це не лише про війну, а й про відкриття в собі й у ближніх неймовірної сили добра.

Сила допомоги — це серце України. Її не знищити ракетами, не заглушити вибухами. Вона народжується з любові до рідного, віри в перемогу, в надії на мир.

Всі ми різні, але стали єдиними. І кожен внесок, навіть найменший, стає частинкою нашої спільної боротьби. Бо перемога — це не лише зброя. Це кожна гривня, кожна сплетена сітка, кожен переданий пакунок, кожен дитячий малюнок. Це наша тиха, але незламна сила.