Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
Олександра і Георгій Єльцови

«Я відчула, що в мене мокрі руки – це була кров»

переглядів: 467

В Україні ми живемо з 2009 року. Раніше жили в Узбекистані. Діти підросли, приїхали сюди вчитися, їм сподобалося жити в Україні.

 До війни онучок все літо у нас гостював. Ходив у садок, у школу, і місяці два-три він відпочивав завжди у нас із дідусем. А після 2014 року їх уже тут не було. Були хороші часи до війни, коли він тут у нас бігав.

Я відчула, що в мене мокрі руки – це була кров

Мирне життя вважається, коли родичі спілкуються, друзі спілкуються. Половина міста, а то й більше, виїхала. Онуки, діти не приїжджають, тому що тут стріляють. Ну, а без рідних повернення до колишнього життя не виходить.

 Ми не знаємо, хто, чого, куди стріляв. А перша зустріч була – снаряд влетів у вікно і підірвав всю стіну, підняв дах. Стіни змістилися, стеля в інших кімнатах повідвалювалася.

 Цієї миті нічого не відчуваєш, бо одразу не можеш збагнути, що сталося. Спокійно сидів під деревом, пішов у будинок – і тут вже вибухнув снаряд.

Я тільки встигла стати на поріг кімнати, як вибухнув снаряд. Я навіть не зрозуміла, що сталося. Вибуховою хвилею мене підкинуло до стелі і кинуло на підлогу. Було темно. Я відчула, що в мене мокрі руки – це була кров. Я була поранена.

Було два вікна тут. Вони теж вибухнули, розлетілися на шматки. Батареї відірвані, телевізор вибухнув. Усі меблі були розбиті, нічого не було. Коротко кажучи, купа сміття в будинку залишилася. Немає стіни.

 Думаю, де ж мій чоловік? Я не могла йти. Я поповзом виповзла на вулицю, стала кричати. Ніде не видно нічого. Потім, чую – кличе мене: «Саня, допоможи». Я кажу, не можу тобі допомогти, я вся поранена. Дивлюся, його закидало дошками. Він лежав блідий, як стіна, і поранений. І налякані обидва, не знаємо навіть, що нам робити.

Але прийшли до тями відносно. Давай, кажу, подивлюся, що в тебе. У нього на тілі було безліч осколкових поранень. Від снаряда осколки. І на тілі три глибокі дірки з лівого боку. І на нозі теж велика дірка була. Я була вся порізана склом. Скло стирчало по тілу всюди.

Дід сидів під яблунькою, курив. Його уклало, закидало дровами, дошками. Цеглини були. Теж все це розлетілося. Був сарай – полетів.

 Продовжуємо жити із цими осколками вже п’ять років. Витягла у нього десь 18 штук, як сірникова головочка.

Я відчула, що в мене мокрі руки – це була кров

Чоловік:
Мені сказали, що три осколка сенсу немає вирізати, бо вони невеликі, а якщо вирізати будуть, все тіло пошматують. Як проходжу флюорографію, мені кажуть: «У вас залізо всередині». Кажу, що там осколки. Дружині більше дісталося. Вона кілька операцій перенесла. А мені якось, по-божому.

Дружина:

У мене був забитий правий бік повністю. Я була вся чорна. Але в лікарні помастили, покололи. І з цим я жила до 2018 року. А після почалися проблеми. Виявляється, від удару згорнуто було легке. Все це було важко. Важкий мій стан.

Я відчула, що в мене мокрі руки – це була кров

Потім довелося робити операцію на легені в Інституті Амосова, у Києві. Дочка поклала та змусила лікуватися.

Я відчувала страх, і таке було враження, що я сюди не повернуся. Кінець. Але після лікарні, думаємо, вже сьомий десяток, залишилися без даху над головою, без усього. Давай, кажу, дід, поїхали додому.

Приїхали – води немає в місті. Світло було, а води взагалі не було. Купували воду у пляшках. Піднімали стіну. Чоловік сам будував. Своїми руками ось підняли стіну, заштукатурили, утеплили її. Фронтони зробив своїми руками. Дах допомогли накрити.

І під яблунею сидимо, і в городі працюємо. Вже приготували, скопали. Город нас годує. Ми без цього не можемо.

Зараз проблем у кожній родині більш ніж достатньо. Газу немає, води питної немає, вода у нас технічна. Для пиття купуємо воду. Які у нас пенсії? Дровами треба запастися, вугілля треба придбати, щоб якось проіснувати. Багато сімей у тяжкому матеріальному становищі, тому що роботи немає в місті. А життя триває, жити треба.

Коли гинуть люди – це найстрашніше. Зламало стіну, її можна відновити. Згодом діти допоможуть, меблі – все це можна купити. А життя не купиш, а люди гинуть.

 Хочеться, щоб повернулися люди, щоб до нас могли онуки, діти приїхати, і щоб життя налагодилося.

Красногорівка 2014 Текст Історії мирних пенсіонери 2014 зруйновано або пошкоджено житло поранені обстріли здоров'я перший день війни
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій