Коломієць Катерина, 10 клас, Комунальна установа "Попаснянський ліцей №20" Попаснянської міської територіальної громади Луганської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Луканюк Варвара Йосипівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Подумки знову і знову повертаюся в не таке вже далеке минуле. З болем констатую: пройшло вже два роки. Два роки вже спливло з того часу, як довелося залишити мою маленьку батьківщину… Тільки у сні я можу ввійти у свій дім, доторкнутися до серця милих речей, зустрітися з рідними, без яких колись не уявляла свого життя.

Які б перипетії не зустрічалися на ниві життя, приходили близькі люди, підтримували, та все ставало на свої місця. Адже ми були вдома і на своїй землі. Це все було таким звичним...

Я дуже любила пішки йти у школу чи зі школи. З якою насолодою дивилася, як розквітає кожна вулиця, які сучасні крамниці виростали, як гриби після дощу. А всюди буяла зелень, цвіли різнобарвні квіти! Місто змінювалося на очах. Душа переповнювалася радістю і гордістю за мою Попасну. Якою я була щасливою від того, що називала себе попаснянкою. У цьому містечку залишилося моє дитинство, там залишилася частинка мене.

Згадую те зловісне 24 лютого 2022 року. Я опинилася в країні жахів! Життя поділилося на «до і після». Моє існування поринуло в монотонний відлік часу. Кругом запанував суцільний морок…

Щоб якось себе відволікти, я малювала. Моїми полотнами був блокнот і стіни підвалу. В ці жахливі миті подумки зверталася до Всевишнього з одним проханням: хай все скоріше закінчиться, щоб ми знову жили «як раніше». Тоді я великими літерами, написала на стіні таке жадане слово "МИР". Світло ще не вимкнули, тому було й якось легше. Невдовзі зникло світло, дуже швидко закінчилися свічки, тому доводилося запалювати лампаду. Я дуже боялася темряви! Чомусь переконала себе: якщо не буду бачити стіни підвалу, то щось неодмінно станеться… А десь поряд гули невтишні звуки вибухів і чутно було свист ракет.

Все поринуло у темряву, і я вже навіть не розуміла, коли був день, а коли ˗ ніч. З кожним днем вибухи були гучнішими.

Останньою краплею став день, коли наш дім обстріляли з усіх сторін. Тоді родина наважилася на дуже важкий вибір. Ми були змушені зібрати найнеобхідніше і тікати, бо нас "виганяли" з власної оселі, рідного міста, рідної землі. Минаючи понівечені будівлі, нічого не залишалося, лиш молитися.

З яким болем я залишала свій маленький рай, який став справжнім пеклом на землі…

Тоді я усвідомила, що, як раніше, вже ніколи не буде! Ми поїхали у Дніпропетровську область, де нас дуже тепло прийняли. З часом я звикла до нового села, до нового дому, нових людей. Але в душі живе постійна тривога: боюся забути Попасну, свій будинок, стежину, яка пам’ятає мої перші кроки, місце, де залишилося моє коріння! Я завжди пам’ятаю: якщо всихає корінь, гине все живе. Тому не маю права цього допустити. Адже для мене моя маленька батьківщина, моя Україна ˗ понад усе!