Нестеренко Поліна, 9 клас, Плехівська гімназія Оржицької селищної ради Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Яковенко Олена Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Щоб зрозуміти, наскільки ти щаслива людина, частіше порівнюй минуле й сучасне. Щовечора я засинаю з важким серцем, відчуваючи страх за близьких і рідних мені людей. Це почуття не залишає мене ні на мить. Я засинаю, а в моїй голові рояться тривожні думки: «Чи прокинусь я завтра?», «Чи побачу своїх однокласників?», «Чи буде в мене колись повноцінне життя?» Хоча у нашій області ситуація не настільки критична, як у прифронтових регіонах, болісне відчуття тривоги ніколи мене не залишає.

Сюжети у ЗМІ про вибухи, руйнування, постраждалих та загиблих, повідомлення від друзів, які перебувають у небезпеці, постійно нагадують про те, що війна дуже близько.

Але до мене і моєї родини війна підійшла впритул і влучила в саме серце, коли із фронту надійшла звістка про загибель рідної людини – рідного брата моєї бабусі Кузьмича В’ячеслава Самійловича. Дід Слава не тільки воював на передовій, а й завжди знаходив час для нас, своїх рідних. Страшно казати про близьку людину «був». Але мій двоюрідний дідусь дійсно був людиною доброю, мудрою, креативною. Найбільше закарбувалися в пам’яті його фокуси під час родинних свят. Коли він приносив карти або м’яч, ми, діти, збиралися навколо нього і з захопленням спостерігали, як звичайні речі в його руках перетворювалися на чудеса. Я часто згадую його усмішку і жарти, які допомагали мені триматися у нелегкі моменти.

Дідусю Славо, магію твого серця і твоїх рук я пронесу у своїй пам'яті все життя…

Влучання дронів і ракет не лише руйнують будівлі. Навіть на відстані вони здатні суттєво підірвати наше психічне здоров'я. День за днем вони «з'їдають» наш спокій, нашу впевненість у завтрашньому дні, позбавляють нас відчуття безпеки, залишаючи натомість шрами в дитячій душі. Тепер звичні речі сприймаються зовсім інакше. Гучний звук двигуна за вікном може викликати паніку, а кожен дзвінок від знайомих тобі людей стає приводом для хвилювання. Натомість війна вчить нас радіти кожній миті життя і цінувати те, що раніше вважалося буденним, звичним: весняний грім і літню спеку, розмови з друзями біля вечірнього вогнища, години з книжкою, можливість присвятити час улюбленій справі, відверту розмову з найріднішою у світі мамою.

Мені здається, я та мої однолітки значно раніше подорослішали, порівнюючи з попередніми поколіннями. Розмови з друзями стали напруженими, постійно виникає тривожне запитання: «Що ж буде з нами далі?»

Тепер, коли кожен новий день проходить без повітряних тривог і прильотів, це привід для радості та вдячності Збройним Силам України. Війна навчила нас знаходити задоволення навіть у тих речах, які раніше обтяжували. Так, наприклад, навчання у стінах рідної школи – ще один привід для радості. Ти маєш можливість щодня бачити своїх однокласників, наживо спілкуватися з учителями, брати участь у різноманітних цікавих заходах. Тепер я часто замислююсь про те, скільки українських дітей позбавлені таких можливостей. Для багатьох із них найбільша мрія  - повернутися з далеких чужих країн і ступити нарешті на рідну землю.

Війна багато забирає, людські втрати не порівняти ні з чим. Але навіть таке страшне явище – то життєвий урок. Вона вчить нас бути сильними і незалежними.

Війна показала нам, наскільки важливо не зациклюватися на одній ситуації дуже довго,  а щоранку нагадувати собі, що життя триває навіть у дуже скрутні часи. Ми зрозуміли, що можливість бачити, ходити, говорити – це вже велике щастя, справжній подарунок долі. Ми по-новому оцінили важливість взаємоповаги та взаємодопомоги. Сьогодення показує нам, що люди готові допомогти один одному,  навіть якщо вони не знайомі.

Ця спільна мета – жити у незалежній країні, об'єднує український народ, робить нас ближчими та сильнішими.

Незважаючи на всі труднощі, віра у краще майбутнє не зникає. Ми продовжуємо вірити у те, що колись повернеться мирний час і ми зможемо жити повноцінним життям. Можливо, цей досвід зробить нас мудрішими та сильнішими, і колись, озираючись назад, ми зможемо сказати, що попри втрати, все ж не здалися.