Коли війна почалася, у мене якась тривога була, але я нікуди не ховалася і не збиралася. Взагалі у мене думки не було кудись бігти, щось робити. Не тут стріляли, а десь там поруч. Спочатку виходила, дивилася, звідки летить і куди. Ми ж не звикли до такого життя.

По-моєму, чотири місяці нам пенсію не давали. Якось ми вижили, я ж весь час на дієті, у мене цукровий діабет.

Мене ці болячки вже дванадцять років дошкуляють. То я на пігулках, то в лікарні, а тепер на інсуліні, п'ять уколів на добу. Ще й ковидом перехворіла. Як я вижила, взагалі дивуюся.

Вже не мрію ні про що. Яка може бути мрія? Одужала, жива - ось і спасибі Богу і всім.