У війну у Галини Приходько не залишилося ні здоров'я, ні планів, ні елементарного бажання жити. Зруйнувалося все, що вона створювала і до чого прагнула.

Я все життя працювала, до чогось прагнула, хотіла жити. А зараз навіть в місто не можна з'їздити. Здоров'я вже погане. Ноги підводять сильно, у мене закупорка вен, я погано рухаюся.

Війна почалася несподівано і страшно. Було п'ять годин ранку, треба виганяти корову. Чую - щось гуде, так гуде страшно! Ми живемо в Петрівці, біля лісу, наша вулиця крайня. Як почали їхати танки, машини у нас і хата полопалася.

Коли танки по вулиці їхали, у нас хата полопалася

Загалом, сіла я під кущ винограду і дивилася на це все. Ми - діти післявоєнні, тому я дивилася ніби як кіно. Їдуть бідні хлопці, всі такі чорні, брудні, закатовані. Просто не зрозуміло нічого.

Ховатися у нас нема де. Ми сіно гребли, раптом бачу - літак летить і з нього щось падає, але далеко. Ми давай тікати. А літак розвернувся. І потім по новинах передали, що інше село розбили, від нас далеченько, але всі ми бачили. Через нас літали такі ракети, що корови падали з ніг. Страшно було. І зараз у нас неспокійно. Шкода, багато років життя це забрало.

Я отримувала допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Звичайно, підмога велика. У мене пенсія маленька, все життя працювала перукарем. Щоб сім'ю нагодувати, господарством займалася і не заробила стаж.