Ірина Зубенко переїхала зі свого будинку в квартиру доньки, щоб уберегти житло від можливого грабіжу. Страшні картини перших днів війни сняться досі.

У мене будинок в Петропавлівці, на центральній вулиці, де танки їздили, а моє вікно якраз туди виходить. Всі спалахи, всі ці машини досі перед очима. Скло летіло з мого будинку, а навпроти жінку вбило.

Всі спалахи досі перед очима, і танки ночами сняться

Я пам'ятаю перший день, коли стріляли. Було пів на дванадцяту ночі у суботу, коли пішла перша стрілянина. У неділю до мене діти збиралися приїхати за агрусом, а я в городі вирішила бур'ян порвати, щоб порядок був. І раптом «Гради» почали стріляти!

Сусіди повискакували, дивляться... Вони тоді паркан одним [сусідам] зрешетили металевий, новий, тільки поставили. Потім і танки пішли по нашій вулиці. Донька говорила мені, щоб ховалася, а я, навпаки, вискакувала на вулицю подивитися. Мені потім вночі снилися ці танки.

Коли моя донька поїхала з Щастя, я в листопаді 2014 року перебралася в її трикімнатну квартиру, тому що були грабіжі. Так досі і живу. Всі родичі поразбіглись, хто куди. Матеріально мені донька допомагає. Я забезпечена, але зовсім одна. Фонд Ріната Ахметова мені допомагав, а більше ні копійки ніде не отримувала.

Мрія моя може здатися смішною. Я не хочу, щоб мені було 74 роки. Хочеться молодою бути.