Сущук Оксана, вчитель, Комунальний заклад загальної середньої освіти "Прилуцький ліцей 29 Луцької міської ради"

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мене звуть Оксана, для учнів я - Оксана Іванівна, адже я директор школи, вчитель історії та громадянської освіти. Я люблю свою роботу, кожен день маю змогу не просто навчати, а й надихати своїх учнів.

Я навчаю дітей бути добрими, чесними, справжніми патріотами своєї країни.

24 лютого 2022 року - день, який розділив життя на «до» і «після». З самого ранку нас розбудили вибухи. Я живу недалеко від аеродрому, тому гуркіт був дуже сильний, здавалося, ніби небо тріщить над головою.

Страх, паніка, сльози, нерозуміння, що робити далі, як захистити себе, родину, дітей.

Того ранку ми прокинулись зовсім іншими людьми. Усе, що було звичним для мене - робота, навчання, плани - зникло в одну мить. Учні роз'їхалися хто куди, уроків не було. Але я не могла сидіти склавши руки. Моя родина - мама, чоловік і двоє доньок відразу почали шукати, чим можемо бути корисні. Ми варили їжу для військових з аеродрому з того, що було. Це була не просто їжа, в кожну страву ми вкладали турботу, вдячність та любов. Пам’ятаю як у двір зайшли військові, хлопці, які вдвічі молодші за мене, один з них промовив: «Дякую, ви навіть не уявляєте, як це важливо відчувати, що про тебе хтось дбає. Дозвольте вас обійняти…»

Я не змогла стримати сліз і міцно притиснула його до себе, прошепотівши: «Сину, бережи себе…»  

Чоловік допомагав будувати блокпости, чергував і в дощ і в сніг, він знав, що він на своєму місці, що це його обов’язок захищати свою сім’ю, своє село, свою країну. Хоча було страшно, але ми обрали не боятися, а діяти. Ми обрали бути сильними, згуртованими, триматися разом і робити все задля перемоги.

В один момент я зрозуміла: єдність, допомога - це те, що тримає нас на поверхні. І ми почали гуртуватися усім селом - працівники, батьки, учні, односельці.

Зліпили стільки вареників, що й не злічити! Пиріжки, салати, морква по-корейськи -  усе, що могли зробити зі продуктів, які мали, але найголовніше ми робили з любов’ю.

Діти малювали малюнки, підписували відеречка, приносили продукти. Це була їхня щира, дитяча підтримка – тепло, яке загорнуте у фарби і слова. Кожен зліплений вареник – як маленький оберіг для наших захисників та захисниць. Кожен зліплений вареник – як молитва, яка буде захищати їх.

Ми годували військових, переселенців, надсилали їжу на Схід. Домовлялася з волонтерами, шукала транспорт, продукти, тканини для сіток. Плели маскувальні сітки в спортзалі, у фойє, просто в коридорах. Працювали всі - від найменших до стареньких. Не рахували годин, не жаліли сил.

Більше трьох років ми живемо у новому вимірі. Війна змінила нас, наш народ, нашу Україну.

Дуже часто до мене телефонують учні, теперішні й колишні, просять про допомогу - стараюся підтримати, чим можу. Для мене важливо бути поруч зі своїми учнями не лише в навчанні, а й в складні моменти життя. Коли вони приїжджали, щоб забрати сітку, чи просто заходили до школи, я міцно обіймала і не хотіла відпускати. І в цих обіймах було все - і підтримка, і вдячність, і надія, що повернуться живі та неушкоджені. Серце розривалося на частинки від страху і водночас наповнювалося гордістю, що це мої учні, справжі патріоти, мужні та відважні.

До сьогоднішнього дня більше як 100 сіток сплетено у нашій школі для наших захисників, зокрема й для учнів, які зараз тримають оборону. І ми не зупиняємось - будемо робити все, щоб прийшла перемога.

Війна з її смертоносними вибухами не раз приходила у наше село. Шматок збитої ракети впав на будинок, спричинивши пожежу і руйнування. Дивно, що обійшлося без жертв. В той момент я ще більше зрозуміла, наскільки цінне життя і як важливо цінувати кожну мить…

Доводилось налагоджувати дистанційне навчання. Часто вимикали світло, не було зв’язку. Нам було важко, але я завжди повторювала собі: діти - це наш тил і ми зобов’язані пристосуватися до цих умов.

Були у нас і благодійні ярмарки, на яких зібрали понад 100 000 гривень. На ці кошти ми змогли придбати дрона для 100 бригади, допомогли хлопцям з села.

Одного разу мені зателефонував наш випускник. Йому був потрібен хороший бронежилет. Не думаючи, я відкрила збір. За три дні зібрали понад 40 тисяч гривень. Сіли в машину і поїхали купувати спорядження. Тоді, я забула про все – про втому, страхи, домашні турботи… Найважливіше було допомогти своєму учню придбати речі, необхідні йому для захисту. Його життя та здоров’я були дорожче за будь-що інше. В такі моменти усвідомлюєш справжню цінність кожної людини.

Я завжди думала, як важко тим, хто захищаючи нас, залишив власні сім’ї, домівки.

Тому на кожне свято, яке відбувалося в школі, я запрошувала військових Севастопольської авіаційної бригади. Ми завжди намагалися створити для них атмосферу тепла і підтримки, щоб вони відчули, як ми їх любимо та молимось за них.

Коли лунала повітряна тривога і наші хлопці з Севастопольської бригади на літаках піднімались у небо збивати дрони, я завжди молилася: «Господи, нехай повернуться всі». Якщо злетіло троє - мало повернутись троє. І тільки тоді на серці ставало легше.

Я ніколи так палко не молилася, як тоді, як наші мужні хлопці в небі захищали нас від смерті.

Не забували і про шпиталі. Разом з учнями неодноразово відвідували поранених військових. Пекли патріотичне печиво, розмальовували його на уроках і дарували нашим героям. Востаннє ми навідали палату, де лежали хлопці, звільнені з полону. Вони плакали, обіймали дітей, дякували. Я завжди говорю:  «Це ми Вам повинні дякувати, дякуючи Вам, ми маємо можливість жити, працювати, навчатися…».

Війна змінила мене, мою родину та людей, які мене оточують . Я побачила, хто справжній, хто підтримає і підставить плече. А ще я побачила скільки в українців світла, добра, взаємності. Ми згуртувалися не тому що страшно, а тому що в наших серцях - любов.

Моя донька навчається у військовому ліцеї - вона щиро любить Україну і мріє захищати її. Я безмежно пишаюсь її силою духу та патріотизмом. І я вірю, що завдяки таким дітям, завдяки таким родинам - ми обов’язково переможемо. Бо добро завжди перемагає зло!