Жувак Іван, 10 клас, Балаклійський ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коваленко Віта Вікторівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна… Вона змінила моє життя, як і життя мільйонів українців. Це стало початком нової реальності, в якій кожен день був сповнений страху, тривоги, невизначеності, але водночас — надії, віри і людської підтримки. Я живу в місті Балаклія Харківської області. До війни це було звичайне місто, де люди жили своїм життям: працювали, навчалися, виховували дітей, планували майбутнє. Але з перших днів повномасштабного вторгнення все змінилося! Тут стало дуже страшно.

Було багато вибухів, які лунали з усіх боків. Вікна тремтіли, будинки здригалися, земля здавалася нестійкою під ногами. Багато людей поїхало у невідомість: хто куди зміг. А ті, хто залишився, жили в постійному страху, що наступний снаряд може потрапити в їхній дім. Це було важке відчуття - жити і не знати, чи настане завтра. Але попри цей страх ми вирішили не сидіти склавши руки.

Моя родина допомагала тим, хто поруч: родичам, сусідам та знайомим. У багатьох не було можливості поїхати по ліки або продукти. Хтось хворів, хтось був у відчаї, хтось просто не мав транспорту чи не міг залишити своїх рідних. Батьки намагалися дістати необхідне й передати тим, хто цього потребував. Це було непросто. Часто не було зв’язку, адже телефони мовчали, інтернет зникав. Бензину було дуже мало. Його цінували більше, ніж гроші.

Кожен літр пального був на вагу золота, тому витрачати його потрібно було з великою обережністю. Але в нас була машина, і, якщо вдавалось знайти хоча б кілька літрів пального, ми їхали.

Іноді  в сусіднє село, Борщівку, а іноді - в інший район міста, де ще працювали аптеки або залишались якісь запаси. Дороги були небезпечні, бо скрізь могли бути уламки, розбиті автівки, військові або просто порожнеча, що викликала тривогу.

Ми шукали ліки по знайомих, через волонтерів, у вайбер-групах, чатах, у Телеграмі. Один раз шукали звичайні знеболювальні майже два дні. Це здавалось чимось неймовірним: колись такі ліки можна було купити за 10 хвилин у найближчій аптеці. Але тепер усе змінилося.

Хтось щось передавав, хтось віддавав останнє зі своєї аптечки. Люди стали дуже добрішими один до одного.

Але, на жаль, не всі були такими. Дехто поводився егоїстично, ставився до інших зневажливо, думав тільки про себе. Декому було байдуже до чужого горя.

А хтось навіть намагався нажитися на біді: продавав ліки втридорога або приховував допомогу.

Це було боляче й прикро. Особливо, коли бачиш, як інші щиро допомагають і ризикують. Але я зрозумів: навіть якщо є ті, хто поводиться нечесно, добрих людей все одно більше. Саме завдяки їм ми витримали.

Найбільше мені запам’яталася наша сусідка з будинку поруч. Вона жила одна, і після сильного обстрілу та втрати чоловіка переживала горе. Вона дуже страждала, була пригнічена, не виходила з дому. У неї почались проблеми з тиском. А ліків не було. Сусідка боялася виходити на вулицю навіть на кілька хвилин. Коли ми змогли знайти і привезти їй необхідні препарати, її очі були повні вдячності, болю й полегшення. Це було дуже зворушливо.

Я тоді вдруге по-справжньому зрозумів, що  навіть невелика допомога може врятувати людину або хоча б дати їй відчуття спокою,  а іноді - просто надію, що вона не одна.

Я зрозумів, що не треба чекати, поки хтось інший зробить добро. Якщо маєш сили, можливість, то треба діяти. Ми не якісь великі волонтери. Ми - звичайна сім’я. Але коли ти допомагаєш іншим, коли бачиш, як твій вчинок змінює чийсь день,  починаєш інакше дивитись на світ. Більше цінуєш усе, що маєш: дім, тепло, їжу, рідних, прості речі, які раніше здавались буденністю.

Такі моменти змінили моє ставлення до людей. Я побачив, як наші сусіди стали справжньою спільнотою.

Ми більше не були просто незнайомцями, які живуть поруч. Ми стали друзями, помічниками, плечем одне для одного. 

Хтось приносив їжу, хтось ділився ліками, хтось просто підходив і говорив кілька добрих слів. А ці слова іноді важили більше, ніж усе інше. Це все було дуже важливо. У тяжкі часи дрібниці стають величезними.

Війна - це велике горе. Вона забирає життя, руйнує будинки, змушує людей покидати рідні місця. Але водночас вона показує, наскільки багато в нас людяності. Вона відкриває справжні обличчя людей. Ми стали ближчими, добрішими, терплячішими. І ця допомога, яку ми надавали іншим, змінила наш внутрішній світ.

Зараз я точно знаю: коли навколо важко, треба не ховатися, не чекати, що все вирішиться само собою.

Треба підтримувати тих, хто поруч. Бо саме в таких простих щирих вчинках проявляється справжня сила: сила добра, сила єдності, сила людського серця. Ми не можемо змінити все у світі, але ми можемо змінити світ однієї людини. І цього вже достатньо, щоб зробити його кращим.