З початком війни все всередині стислося від страху. Почалась окупація. Було так страшно, що я не могла ні їсти, ні спати. Ніколи не думала, що Росія наважиться на таке. Наступ йшов дуже швидко. Щодня – нові вибухи. Обстріли були сильними. Снаряди та ракети потрапляли до житлових районів.

Магазини та аптеки не працювали. Все було зачинено. Люди виїжджали як могли. Місто пустіло. Банкомати не видавали гроші. Бензин зник. Життя зупинилося. Ніхто не думав, що все стане так серйозно та страшно. Обстріли йшли по всій Україні. Все вказувало, що це надовго. Росіяни забирали чоловіків на підвалі. Я ніколи не зустрічалась з такою жорстокістю. Я сподівалася на краще, але розуміла, що швидко не буде.

Я сиділа вдома, трималася щосили. Але стало ясно: залишатися надто небезпечно.

Коли росіяни захопили найближчі міста, я вирішила, що настав час їхати. Просто не було іншого виходу. Зараз живу одна, мої діти виїхали в Польщу. Нині я живу очікуванням миру. Вірю, що все скінчиться. Мрію повернутися додому.