Максимук Олена, вчитель, Комунальний заклад "Веселівська гімназія №2" Веселівської селищної ради Мелітополського району Запорізької області 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Нехай проміння сонця ясне
Розвіє темряву і страх.
Надія крила піднімає,
Несучи світло у серцях…

Війна - це слово, яке поділило моє звичне життя на «до» і «після». В один момент збудований маленький світ зруйнувався, і я опинилася перед вибором: залишатися чи рятуватися, покидаючи домівку, близьких та рідних. Це був вибір без вибору, особливо для дітей, батьків і вчителів. У темряві, на холоді, з валізами, наповненими найнеобхіднішим, родини вирушали в невідомість. 

Діти, яких ще вчора можна було почути у гомінких шкільних коридорах, мовчали, стискаючи руки батьків. Вони не питали «коли повернемося?», бо знали, що відповіді немає. 

Але навіть у темні часи знаходилося світло - ним ставали люди, які простягали руку допомоги. На вокзалах незнайомці пропонували гарячий чай, їжу, дах над головою. Волонтери допомагали знайти житло, оформити документи, знову відчути себе потрібними людьми. Перед нашими вчителями, які вимушено залишили свій звичний ритм життя, постало нове випробування: як навчати дітей, як відновити онлайн навчання та зібрати до купи всіх учнів, що «розсипались»  по іншим країнам, як з’єднати розбиті серця сповнені болю та надихнути до навчання? Ми підтримували один одного порадами, ділилися методиками, що допомагали працювати з травмованими дітьми. 

Знаходили слова, які давали надію і учням, і самим собі. Це була невидима, але дуже важлива для нас мережа підтримки, що допомагала не втрачати віру в майбутнє.

Разом із болем народжувалася і надія. Кожне добре слово від учителів, сусідів, волонтерів додає віру. Сила нашої допомоги проявляється в простих речах: у чашці чаю, у малюнку, у теплій усмішці. Вона рятує, надихає, повертає надію. Війна змінила всіх. Вона відібрала багато, але й показала, наскільки важливими  є доброта, підтримка і людяність, що допомагає зцілити душу. Ми обов’язково повернемося, але вже іншими...