Ратушна Анастасія, 9 клас
Невгодівська філія Овруцького ліцею імені Андрія Малишка
Вчитель, що надихнув на написання есе: Устяник Наталія Миколаївна

Війна. Моя історія війни

Вечір 23 лютого 2022 року.

Звичайний зимовий вечір. Я, як завжди, виконувала домашнє завдання до кожного предмету. Прочитавши твір з української літератури, у якому розповідалося про переживання за близьких тобі людей, які потерпали від злочинних злодіянь сусідньої країни, що зазіхнула на їхні землі, я зібрала шкільний портфель та, не передбачаючи ніякої біди, лягла спати. На жаль, це був мій останній спокійний вечір…

Ранок 24 лютого 2022 року.

О шостій годині я прокинулася від гучного звуку будильника в сусідній кімнаті моїх батьків. Ледве дійшовши в кімнату, я побачила порожнє ліжко. Вже тоді я відчула щось неладне, але намагалася не забивати голову різними дурницями з самого ранку. Повернувшись в свою кімнату і, накинувши на себе теплу та м`яку ковдру, я пішла в кухню, думаючи, що мама разом з татом готують нам сніданок. Але в кухні нікого не було. Не було татового та маминого голосу, ні запаху смачних маминих сирників. Я не на жарт перелякалася. З переляку просто не могла поворухнутися, адже перебувала в шоці. Невдовзі мій страх обірвав телефонний дзвінок. На мамин телефон зателефонував дідусь, який жив в декількох кілометрах від нас. Я підняла слухавку і відчула переживання та страх в його голосі. Він запитав мене, де знаходиться мама. Я розповіла, що її з татом немає ні в їхній кімнаті, ні на кухні. Він запропонував мені вийти на двір подивитися, де вони є і чи взагалі вони вдома. Не кидаючи слухавку, відправилась на двір, сподіваючись, що вони там будуть і пояснять мені все, що відбувається і чому всі такі налякані.

Неможливо передати словами, як я була рада, коли побачила, що вони стоять на дорозі та розмовляли з сусідами, які живуть біля нас. Але побачивши, як всі метушаться, моє серце на секунду завмерло. Коли мама подивилась на мене заплаканими очима, страх нахлинув мене ще більше. Я ледве, тримавши телефон в руках, передала мамі слухавку. Мама розпочала довгу та важливу розмову з дідусем, а тато, взявши мене за руки, відвів в наш будинок.

Я не могла зрозуміти, що сталося. Тому запитала в тата, що коїться, чому всі такі налякані, і чому мама плаче. Відповіді я так і не дізналася. Тато лиш подивився на мене засмученими очима і сказав мені, щоб я пішла і розбудила Микиту, і щоб ми одягнулися потепліше. Я відправилась будити Микиту. Микита - це мій молодший брат, якому 11 років. Він запитував у мене, що сталося, але, на жаль, я і сама не знала, що відбувається, тому нічого йому не відповіла.

Ми швидко знайшли теплі речі і одягнули їх. Микита залишився в будинку, а я вийшла надвір. Не встигла я навіть відкрити двері, як в дім забігає мама з татом. Вони були дуже налякані, хоч тато намагався цього не показувати. Через пару хвилин ми згуртувалися і сіли обговорити, що відбувається.

З татових вуст прозвучали слова, від яких мені до сих пір стає дуже страшно: «Війна, росія напала на нас». І тут, всередині все завмерло. В мене розпочалася паніка. Я намагалася у все це не вірити, шукала виправдання, типу «цього не може бути», «це навчання», і тому подібне. Якби я знала, що все не так, як хочеться. І тоді я почула перший вибух. Вибух, яких лунає в моїй голові кожен день, кожен ранок, кожен вечір, кожну ніч. Я ніколи не забуду цей клятий та зловісний звук, який пронизав все тіло , коли стіни будинку здригнулися, і штукатурка зі стін почала осипатися, як мама дивилась на нас з заплаканими очима, не знаючи, що буде коїтись з нами далі та чи взагалі ми будемо живі.

Я ніколи не забуду, як ми спали в холодному і сирому підвалі, як кожен день був, як останній. Ніколи і нізащо це не забуду!