Нікандрова Вікторія
Державний навчальний заклад«Буцький політехнічний професійний ліцей»
Викладач, що надихнув на написання есе: Шимуда Олена Анатоліївна

Війна. Моя історія

Будь-яка війна – це злочин проти людства. Російська армія вбиває не тільки військових, а й мирних жителів, знищує великі міста та маленькі селища. Україна – це моя країна. Це мої батьки, брати, сестри, дідусь, бабуся, вчителі, друзі, знайомі. Це мої ліси, долини, ріки, гори. Дні війни назавжди змінили кожного з нас… Кожен за цей час подорослішав і зрозумів, що війна в будь-яку хвилину може увірватися в його дім. Я – українка. Своїми помислами, думками я там, де мої друзі… А їх багато на війні. Благаю Бога, молюсь за них щохвилини… Боже, збережи їм життя!!!

Тітка Марія живе недалеко від нас. Вона знала, що її син Дмитро в полоні і постійно плакала не через безнадію, а через наругу над її дитиною та над тисячами інших чиїхось дітей… Катування, знущання, образи рашистів… У матері завмирає серце. Це не відбирає душевного болю, але дає надію, що все ж таки повернеться живим.

Жінка вже чотири тижні не спала. Не могла й не хотіла, бо лише стуляла повіки – уявляла, як він лежить роздягнений на холодній землі чи бетоні. Чомусь саме так марився. Не хотіла бачити мертвим… Не допускала цього... Відганяла таку думку… Та думка все стукала в скроню, але мати гнала її розпачливим криком чи риданням.

Сьогодні по телебаченню побачила, що живий: відбувся обмін, – і крик у серці затих, сльози прорвалися таким морем, що можна було б затопити не одне материнське серце.

Я прийшла до тітки Марії і спробувала її заспокоїти:

-Живий. А живі повертаються.

-Слава Богу, живий, – ледве промовила жінка. Ми пішли до хати, пригадали мирне життя, говорили про щось добре і світле. Військовополонені… Який шлях мужності вони пройшли! Поранені, виснажені, голодні…Після звільнення на їх обличчях все ж таки щасливі посмішки. Рашисти постійно переконували: «Україні ви не потрібні, країна відмовилась від вас», а вони впевнено заявляли: «Мій народ мене не залишить, ми повернемось до своїх рідних, у нашу смерть ніхто не вірить». Ось які вони –справжні українці!

А втрачене дитинство, скалічена юність? Як з цим жити? Як забути? А неможливо забути – пам'ять не зітре тяжких мук! Я зрозуміла: все, що має значення – це мирне небо, свобода і рідні люди поруч, живі та здорові. У моїй душі живе два кольори, які додають мені сили та віри в нашу Перемогу. Кольори нашого незламного духу: блакитний і жовтий. А ще я зрозуміла, що рідну мову я повинна знати на «відмінно». Це наш обов’язок перед тими, хто віддає життя за наш спокій і мир: це наші Захисники і Захисниці.

Мої друзі втрачають батьків... Хто поверне їм рідних?! Хто зможе словами загоїти їхні рани?! Ніхто! Ми не маємо мовчати. Підтримаймо Україну на воєнному фронті: діліться, поширюйте репости на підтримку ЗСУ. Ми повинні зробити свій невеликий внесок у відновленні історичних міст – це Харків, Запоріжжя, Вінниця, Маріуполь, Миколаїв, Ізюм, Дніпро, а також невеличких міст та селищ… Не будьте байдужими, не стійте осторонь, адже мовчання – це підтримка терору. Країно-агресорко, руки геть від моєї України!

Нехай кожна родина дочекається своїх Героїв із війни! Ми, ваші діти, Вас чекаємо. Я переконана: ця осінь забере війну назавжди! Повертайсь живими! Миру нашій Україні!