Шевчук Оксана
ВХПТУ №5 м. Вінниця, група №7
Викладач Цопа Світлана Григорівна

Війна. Моя історія

Ви, шановні читачі, спитаєте мене про страх війни і смуток безнадії у моєму серці? Так, із 24 лютого 2022 року вони раптово поселились і проросли чорними нитками печалі в моїй душі. Жах і острах від звуків літаючих над головою ракет та безпілотників із першого дня війни зробили мене лякливою.

Вибухи то там, то тут сформували в моїй душі постійну полохливість, зосередженість та очікування чогось лихого.

Коли батько пішов на війну, я стала наполовину самотня. Із настанням блекауту мене скував холод, морок і невизначеність. Я і моя родина за час війни перетворилися на «колючого їжака опору», де кожна голка – це відповідь на біль, страх, гнів, відчай. Найважливішим стала турбота про близьких. Чи вправі, любий читачу, я боятися чи гніватися, живучи у вирі війни України з агресором? Так! Моя відповідь продиктована природою людини, як живої істоти, що прагне зберегти себе. Інше питання в тому, чи можна впадати у відчай, опускати руки, скиглити? Ні! Я, мої рідні, друзі, одногрупники, громадяни нашої країни повинні долати страх! Адже кожен – це клітинка України у її живому тілі. Якщо клітина загине, то згодом помре весь організм. Тому я і моя родина тримаємось разом, віримо в нашого батька-захисника і його побратимів, у Збройні Сили України та нашу швидку Перемогу!

Щоб не закрадався у голову смуток, відчай, гнів - ми постійно працюємо. Брат і я – навчаємося, мама – господарює.

Майже всі в нашій країні роблять посильні для себе справи, щоб наблизити перемогу. Я не бачила, щоб на вулицях хтось плакав, проте повсюди помічала злагоджену роботу волонтерів, літніх людей та дітей, що продають власноруч виготовлені сувеніри, тістечка, символічні браслети та багато інших речей, а вилучені кошти спрямовують для потреб фронту. Я переконана – українці не впадуть у відчай, не зневіряться, Україна вистоїть і переможе! Ось така моя історія війни.