Салашний Віталій, 9 клас, Гадяцький профільний ліцей імені Т.Г.Шевченка Полтавської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Касьян Світлана Леонідівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Той день… 24 лютого 2022 року залишиться у моїй пам’яті назавжди… Замість дзвінка будильника, який мав мене розбудити, щоб я не спізнився до школи, я вперше в житті прокинувся від сигналу повітряної тривоги за вікном.  А через кілька хвилин отримав повідомлення від класного керівника: «Діти, до школи сьогодні не йдемо, в країні розпочалася війна». Мене охопив жах та подив, я не міг усвідомити, що війна трапилась у ХХІ столітті.

Я відчував своє безсилля, проте, також я відчував велику гордість за наших захисників, які не здалися, а, навпаки, згуртувалися, щоб відбити ворожий наступ та захистити українську землю.

Наступні дні теж були нелегкими. Постійні звуки вибухів, польоти ворожих літаків, масовані ракетні атаки, відключення світла, особливо, взимку  – усе це давало про себе знати. Ситуація поступово загострювалася, ми з батьками не знали, що робити далі: їхати за кордон чи залишатися. Дивлячись на знайомих, які виїжджають, щоб зберегти власне життя та життя своїх дітей, ми не наважувалися на це, бо не знали, що нас чекає в іншій країні.

Також, ми дуже любимо Україну і не уявляємо свого майбутнього поза її межами, тому вирішили залишитися тут.

Наразі ЗСУ успішно відбивають атаки ворога і дають нам можливість жити, навчатися та діяти. Моя родина допомагає нашим солдатам усім, що нам під силу: продуктами харчування, донатами, пишемо листи героям та створюємо листівки для них, бо підтримка та віра українців, особливо, дітей, піднімає дух та мужність воїнів. Пишаюся ними безмежно!

Українці мають величезну згуртованість та силу!

Одна з подій війни торкнулася мене особисто і запам’яталася назавжди. Зранку, 8 липня 2024 року, мені потрібно було їхати на обстеження у лікарню «Охматдит». Чомусь усі автобуси, час відправлення яких мене влаштовував, щоб не запізнитися до лікаря,  були зайняті, однак, залишався останній, який вирушав пізніше за інших. Вибору не було – і я поїхав ним до Києва, попередньо перенісши візит до лікаря на пізніший час. Коли я заїжджав до столиці, оголосили повітряну тривогу.

Через кілька хвилин пролунали сильні вибухи біля мого автобуса, а у небі виднівся густий чорний дим. Величезні затори на дорозі додавали страху, бо кожної миті ракета, чи її уламки, могли впасти прямо на мене.

Важко уявити переживання моїх батьків, які відправили мене до Києва, та моєї сестри, яка чекала мене в Києві на автостанції, а я ніяк не міг доїхати через вибухи та затори. А коли я прочитав у новинах про те, що ракета влучила в лікарню «Охматдит», в яку  спізнився,  усвідомив, що цей день став моїм другим днем народження, адже, якби я не переніс візит до лікаря на пізніший час, то опинився б під завалами разом з іншими дітьми та співробітниками лікарні.  Жахливі та трагічні кадри розповсюдилися по всіх соціальних мережах. Я був свідком того, як люди допомагали весь час: розбирали завали, приносили  воду та їжу до лікарні, надсилали кошти.

У цей момент вкотре зрозумів, яка ми сильна та незламна нація. Недарма нами захоплюються у всьому світі, нас поважають та підтримують.

До війни я навіть не замислювався, як добре  жити у мирі, спокої та не прокидатися від вибухів і сирен повітряної тривоги  вночі. Не думати про те, що кожний твій день може стати останнім. Це справжнє щастя, коли тобі нічого не загрожує, а над головою – спокійне, чисте, синє небо. Тільки тоді ти по-справжньому цінуєш життя та розумієш значення слова «Мир».

Я вірю в нашу найскорішу перемогу, в наших захисників та готовий їм допомагати та підтримувати стільки, скільки це буде необхідно. Слава Україні! Героям Слава!