Я живу в Покровську на Донеччині. Зараз сам, працюю тут на місці. Сім’ я в евакуації, жінка і троє доньок. Вони далеко, навіть тяжко про це все говорити.

Не було в нас газу майже рік, світло відключали, як і по всій Україні, з водою в нас досі питання. Спочатку у нас в місті було як у зоні відчуження: вдень виходиш, а немає нікого. Страшно було навіть дивитися. Зараз, звичайно, люди поповерталися, але питання і досі є. Живемо та працюємо.

На початку війни до нас в місто почало прилітати. Повітряні тривоги, сирени. Якось я вихідний був, на шахту не поїхав, сидів вдома і зі двома дітками старшими і  однією маленькою. 

І раптом - бабах, вікна затремтіли, і ці три пари очей дивляться на мене: «Що робити?» Дійсно страшно, коли таке відбувається.

Відправити сім’ю було, в принципі, не складно: все-таки були евакуаційні потяги, волонтери допомагали. Складно було прийняти таке рішення - ніхто не хоче з дому виїжджати. А сам процес пройшов нормально: потяги безкоштовно, люди кругом допомагали, навіть в Іспанії, і волонтери. Всі дуже допомагали.

Війна згуртувала людей, показала, хто є хто, і люди дуже допомагають один одному. Все-таки гарні в нас люди, навіть зовсім чужі протягнуть руку допомоги.

Мрія у мене одна: як тільки перемога, то піти на залізничний вокзал, зустріти свою родину - це однозначно. Буде вже як два роки, як вони поїхали. Я, правда, «виїзний», то їжджу до них у відпустку. Потім повертаюсь сюди й працюю, своїм трудом вношу вклад в перемогу.