Зуй Валерія, 11 клас, Харківський ліцей №74 Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дрозд Оксана Іванівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року, четвер. Я прокинулася о п’ятій чи шостій ранку через збентеженого батька, що розмовляв по телефону з моїм хрещеним. «Почалась війна» - це перші слова, які я почула та зрозуміла. Думаю, що майже всі українці прийняли цю фразу в той день, але на жаль, багатьом довелося відчути її на собі. У перший місяць з початку повномасштабного вторгнення, мій дідусь намагався донести до родичів з Росії, що їхні військові нас обстрілюють, але вони сперечалися, кажучи, що вони лише захищають, а на нас нападаємо ми самі.

Мені з молодшим братом доводилося дивитися на те, як тато кричав на дідуся, через цю телефонну розмову, а поряд із нами сиділи наша бабуся та мама, що плакала та молилася.

Не дивлячись на власний страх, я намагалася бути сильною заради неї та брата, бо зовсім не хотілося, щоб вони ще більш нервували. Також цей місяць забрав мого дядька, що потрапив у полон, надаючи гуманітарну допомогу мирному населенню. Там він відважно провів більше двох років, і нарешті повернувся до своєї сім’ї, що увесь час не втрачала надії на його повернення.

На початку квітня 2022, ми були на Західній Україні, де пробули до літка того ж року, після чого поїхали до Кропивницького.

І вже восени переїхали в Черкаську область, а навесні 2023 року повернулися до рідної та улюбленої Харківщини.

За цей час змінилися мої погляди на життя та людей, що мене оточують. Я познайомилася з великою кількістю дівчат та хлопців різного віку та з різних регіонів нашої країни, а деякі з них навіть стали мені близькими друзями, з якими ми і досі спілкуємось. Але також, мені довелося відчути що таке панічні атаки та тремор рук. І саме психологічно війна впливає на мене більш за все. А точніше, на мою нервову систему, що зазнала чисельних нервово-клітинних втрат.

«Коридор, за правилом двох стін. Налякані та плачущі дорослі і брат. Повітряна тривога, що волає без зупину. Ворожі літаки та ракети над домом. Телевізор, що показує місця падіння ракет, та лежачих на тротуарі, вже мабудь мертвих, людей, що пішли до Раю чи Аду, але навіки залишилися у пам’яті рідних» - таку картину я б хотіла забути назавжди.

Мені здається, я ніколи не мала знати, що таке шахеди, С-300 та крилаті ракети; як і де ховатися від атак, щоб хоча б частково залишитися цілою та неушкодженою. Але така наша реальність, і на жаль, змінити нам це не під силу.

Кожен українець має повне право на ненависть до країни-сусіда, а саме, до його громадян, які не вірять в істину та кажуть, що все вони правильно роблять. І ця ненависть – те, що зараз нас об’єднує. На жаль, багато з нас пізнали відчуття втрати рідної людини, що служить. Будь то батько, син, брат, хрещений чи хтось ще, неважливо, втрата це втрата, і як у фільмах, до життя нікого неможливо повернути. Залишається лише прийняти цей факт.

Але на фронті можуть бути не тільки хлопці або чоловіки, дуже багато хоробрих та сильних дівчат і жінок відправляються захищати країну заради її майбутнього існування.

Та знаєте, ми єдині і через любов до України, до наших традицій, до неймовірної природи. Так, наша країна не ідеальна, але ми – один народ. Ми ті, хто народилися тут; ті, що спілкуються однією мовою; ті, що років шість тому слухали хіти Наді Дорофєєвої; та саме ми – ті, що мають залишатися людьми, захищати нашу рідну країну, та битися до останнього набою за нашу свободу.